Бережной Василий Павлович

Археоскрипт (на украинском языке)

Василь Бережний

Археоскрипт

Повiсть

Де ж ти дiвся, свiте мiй

прекрасний,

Любої природи цвiт i плiд?

Ф.Шiллер, "Боги Еллади"

1

Вартовий ракетної бази, сидячи на високiй вежi в мереживнiй тiнi розкiшної пальми, розглядав фотографiю дiвчини. Дивувався: чому вона усiм здається невродливою, а для нього - найкраща? Ех, дурнi, не розумiєтесь ви на красi та й не знаєте моєї Анiти! Як вона ходить, як вона говорить...

Замрiявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, першi поцiлунки. Куций автомат, поставлений бiля ноги, немов i собi позирав на картку, яку солдат розпрямляв на колiнi. Хоча дiвчина дивилася з фотографiї трохи сумовито, на обличчi в юнака блукала усмiшка.

- Нiчого, нiчого, Анiто, - бубонiв, ледь розтуляючи губи, - вже недовго чекати... Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелi теж гарно, увечерi... Оббiгали б з тобою всю Сахару - ти ж така прудконога! А в оазi як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешiптуються. Може, їм не подобається наше сусiдство? Але ж ракети - теж нiби пальми, стрункi, високi, тiльки вiял немає. їх уже стоїть тут чимало - металева оаза. I що для них оця безкрая пустеля? Вони можуть спустошити цiлi континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радiти треба, усмiхатися: велич i гiднiсть нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар'єра, i солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

- Вартовий поста...

Та не встиг доповiсти, як його перебили.

- Ти що там, заснув? - пискнув капiтанiв голос, i наче голки вп'ялися в скроню молодого солдата. - Тривога номер один! Неопiзнаний лiтак наближається до бази. Як тiльки опиниться у твоєму секторi - вогонь!

- Ясно, капiтане! - з якоюсь радiсною тривогою крикнув солдат i похапцем поклав трубку. По справжнiй цiлi йому ще не доводилось стрiляти, i вiн вiдчув легке тремтiння пiд колiньми i в руках. Швидко пiдвiвся - автомат черкнув об сталевi поручнi, а фотокартка, наче бiлий голуб, пурхнула помiж пруттям i, кружляючи, полетiла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенiтки, помiтив, що картка, випурхнувши з тiнi на сонце, пiдлетiла вгору, на рiвень вежi, гойднулася, наче на водi,- можна було впiймати, та хiба зараз до цього?

Як тiльки на тлi бiлого вицвiлого неба вiн побачив темний об'єкт, хвилювання процiдилося крiзь нього, як вода крiзь пiсок. На екранi - темна сiтка координат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй нiяк не можна перейти... Нi про що не думав, нiчого не сприймав, окрiм оцiєї цятки, прикипiв до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механiчним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо i чекав. Невiдомий лiтак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польотi! Здавалось, iнколи вiн зупиняється, нiби приглядаючись, принюхуючись до пустелi,- а вона лежала пiд ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицiлу, забубонiв:

- Давай, давай... База тебе цiкавить, певно, фотографуєш, дурень... А може, просто заблукав у небi? То чому ж не вiдповiдаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, вiдмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти мiг би й повернути... Зустрiч зi мною нiчого приємного не дасть... А може, ти, голубчику, безпiлотний?

Десь у нетрях його душi борсалось якесь заперечення, якесь неусвiдомлене бажання уникнути кривавого фiналу. Не вiдчував загрози нi для бази, нi для самого себе - от нiякої загрози! - в тихому польотi чудернацького апарата.

А вiн ближчає, ближчає. Заждiть, а чому нiякого звуку? От же цiкаво нi гудiння, нi навiть бджолиного дзижчання! Дивина...

I справдi, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми вiдбивала мiрiади пекучих сонячних стрiл,- причаїлася тиша. Безголосо, нiмо було навколо, i коли затахкала зенiтка,- здалося, що розколюється скляне шатро неба i дзвiнкими уламками падає на кам'янистi пiски.

Пiдбитий лiтак зупинився над оазою, нiби вагаючись: падати чи не падати? - а тодi шугнув на пальми, збив кiлька верхiвок, i не встиг вартовий збiгти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвенiла, щось ударило його по головi, i вiн поплив, поплив у темрявi, густi глибини якої проштрикували слiпучi скалки...

Дим хистким стовпом пiдвiвся над оазою, а внизу гоготiло полум'я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака - пошматована його сорочка затлiлася. Обережно поклали бiля джерела, навiщось змочували холодною водою скронi, хоч кожен бачив почавленi груди i смертельну поволоку в очах. Лiкар, певне, для годиться, ще потримав зап'ястя, але нi про який пульс годi було й думати. Неподалiк знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дiвчина.

- Це його...

Доки догоряла сторожова вежа i в огнi корчилося й трiщало те, що недавно летiло в небi, нiхто й не згадав про пiлота - вважали, що апарат безпiлотний.

- Лiкаря, лiкаря! - скрикнув невеличкий сержант, стаючи на колiна в травi. - Ось де вiн, здається, ще живий!

Бiгцем кинулись туди. Всi побачили: в травi лежав, розкинувши руки, невiдомий чоловiк.

2

Загадковий пацiєнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навiть i тяжкохворих. Та й не дивно: минув тривалий час, а й досi не вдалося встановити, хто вiн такий, звiдки з'явився в Сахарi. А нацiональнiсть або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що вiн європеєць. Але золотистий, ледь вловимий вiдтiнок його шкiри, попелясте волосся, форма черепа - цiлком правильна куля! - i багато iнших ознак поставили в тупик вiдомого антрополога. "Доки вiн не стане на ноги i сам про себе не розповiсть,розвiв руками вчений,- прийти до якогось певного висновку важко". Цiле авiа-конструкторське бюро дослiджувало рештки його лiтального апарата i не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургiйнi лабораторiї i досi не визначили, з яких матерiалiв вiн був збудований. Отож невiдомий був абсолютно невiдомим!

Звичайно, не бракувало усяких здогадiв, припущень. Контррозвiдка вважала невiдомого пiлота старанно замаскованим агентом чи диверсантом iз сумiжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутнiсть сусiдки. А один сержант iз охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсiм юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвiдник з якоїсь iнопланетної космiчної армади i що вiн зовсiм i не людина, а бiоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, вiддала б боговi душу, а вiн, бач, витримав i вже починає одужувати...

- Скажiть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? - спитав головний лiкар.

- О, в мене велика бiблiотека.

- Це помiтно.

- Що?

- Начитались... - Головний лiкар вибачливо посмiхнувся, пустив сизi кiльця диму, струснув попiл у попiльничку i знову заглибився у вивчення показникiв стану пацiєнта. Нарештi з'явилися змiни на краще. Пiсля курсу дегiдрацiйної терапiї* почав нормалiзуватися пульс - iз сорока ударiв збiльшився до п'ятдесяти п'яти...

______________ * Лiквiдацiя набрякiв.

Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабiнету вбiгла, навiть не постукавши, медсестра Анiта.

- Вiн розплющив очi! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, i прожогом побiгла назад.

- Не могла трубку пiдняти... - пробубонiв сержант, зачиняючи дверi. Як навiжена.

- Нiяк не отямиться дiвчина пiсля загибелi нареченого, - сказав лiкар, застiбаючи халат. - Психiчна травма.

- Так що - менi тут бути чи...

- Побачимо, сержанте, зараз побачимо, - кинув на ходу головний i поспiшив до палати.

Сержант не тому спитав, що боявся втечi свого пiдопiчного. Розплющив очi... Коли то вiн ще на ноги стане! Та навiть i тодi, як вiн утече, коли його вартують агенти - i в бiлих халатах, i в цивiльному, i у формi. Сталева сiтка! З неї не вирвешся. Просто сержантовi кортiло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це бiоробот - сержант не сумнiвався нiскiлечки, бо вiн же не схожий на представника жодної земної раси. От тiльки цiкаво, чи вiдновиться його програма пiсля лiкування? Мусила б вiдновитися. Раз тiло функцiонуватиме, значить i його штучний мозок запрацює...

Сержантовi страшенно хотiлося, щоб так i було. Ану ж нехай би робот показав, на що вiн здатний! По-перше, пiдтвердився б сержантiв здогад, що це таки бiоробот, по-друге, бiоробот напевне обвiв би навколо пальця їхнього пихатого лейтенанта, i, по-третє, з ним би впорався вiн, сержант... От би було здорово! Портрети в газетах, iнтерв'ю... "Скажiть, будьте ласкавi, сержанте, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами бiоробот?" I потiм: "Як вам удалося перевершити його диявольську хитрiсть, в той час як лейтенант мало не загинув?" О, вiн може сказати!.. Хоч i не зовсiм успiшно закiнчив коледж, але...

Повернувся головний. Сержант спитав:

- Ну, що?

- По-моєму, дiло йде на лад.

- Заговорив? Хоч що-небудь сказав?

- Якесь нерозбiрливе бурмотiння. Я гадаю, в нього амнестична афазiя...

- Що це таке?

- Втрата мови вiд струсу мозку.

- Якi-небудь контакти роз'єдналися...

- Випадок складний, сержанте, можна сказати - унiкальний. Я попрошу вас перейти до своєї кiмнати, бо менi треба зосередитись, проаналiзувати показники... - Лiкар нiяково розвiв руками i навiть зробив спробу усмiхнутися.

- Я розумiю, лiкарю. Я потурбував вас з службового обов'язку. Бажаю успiху в роботi.

Коли сержант вийшов, лiкар запалив цигарку i став бiля розчиненого вiкна. Дивився i нiчого не бачив - думав. Те, що його метод лiкування давав ефект,- радувало, але й ставило багато запитань, на якi не було вiдповiдi. Ефект цей несподiвано хороший! Занадто добре, сказати б, у десять (!) разiв краще сподiваного реагує органiзм невiдомого пацiєнта на дiю терапевтичних чинникiв. Сержантовi балачки про бiоробота, без сумнiву, дурниця, але треба визнати - невiдомий не є звичайною людиною... Його органiзм чимось вiдрiзняється вiд нормального людського. Може, захисними силами? Чи ефективнiшою нервовою системою?