Бережной Василий Павлович
Гравiантена Iвана Мудрого (на украинском языке)
Василь Бережний
Гравiантена Iвана Мудрого
I хто це знає, й хто про це
повiда?
Звiдкiль цей Всесвiт народивсь
та виник?
"Космогонiя" (збiрник
"Рiгведа").
I.
Вони ходили мовчки по верхнiй алеї Володимирської гiрки, так нiби їм нi про що було говорити. А тим часом саме зараз мала вiдбутися вирiшальна розмова, на яку обоє очiкували довгими роками, розмова, яку вiн всiляко вiдкладав, вiдтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.
Над Києвом пропливав сонячний день початку березня - у блисках, прозорiй синявi, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повiтря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурi, стривоженi. Вiн - високий худорлявий чоловiк у потертому пальтi з рудим цигейковим комiром i такiй же старiй шапцi - ступав рiвно, як автомат, притискуючи опущенi руки до бокiв i закам'янiло дивлячись уперед; вона ж iшла повiльнiше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка i замшевi чобiтки надавали їй навiть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонцi, на зустрiчних, на золотi хрести Андрiївської церкви, що витикалися з-за кам'яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час вiд часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсiм не звертав на неї уваги. Нарештi вiн пiдiйшов до чорної металевої огорожi, що тягнеться понад самiсiньким краєм урвища, саме в тому мiсцi, де її зигзаг вигинається в бiк Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахiв, на вулички, по яких котилися манюсiнькi, нiби iграшковi, машини, сновигали дрiбненькi постатi.
- Мурашник, - сказав не обертаючись.
А їй ця панорама тiшила очi - i бiлостiннi будинки, i шпилi церковок, i широке плесо Днiпра.
- Чого ти так... про людей, Iване?
Рiзко обернувся, наче його струмом ударило.
- Хiба не так? Чим вони вiдрiзняються вiд мурахiв? Працюють, вирощують потомство, вмирають... I хоча б один замислився: а навiщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму - от i живуть.
- Поглянь краще на Днiпро - яка краса! Острови, наче хмари...
- Краса, краса,- дратуючись, повторив, нiби хотiв зiжмакати слово.Треба шукати першооснов, а не декорацiй.
- А може, насамперед треба просто жити?
Ковзнув поглядом по її обличчю - посiрiло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сiмейного кубла, в її товаришок уже дорослi дiти. Але не пожалiв, не втiшив.
- Жити... А хiба ти досi не жила? Писала дисертацiю, потiм лекцiї... Як на мене, то чим бiльше сiрої речовини введено в процес мислення, тим яскравiше життя.
- О, ти завжди охоче фiлософствував, - обiзвалася з гiркотою в голосi. - Не випадково ж хлопцi прозвали тебе Мудрим.
- Я не ображаюся. Мудрiсть - не гандж.
Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi, брови зiйшлися докупи, i на якусь мить його пройняв жаль.
- Та ти не переживай, Надiйко. Скривилась, як ображена дитина.
Справдi, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарештi обiзвалася:
- А хто ж нам поверне... втраченi роки?
- Втраченi? - Вiн жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. - Ти ж закiнчила дисертацiю. А я... теж не змарнував часу. Я зробив таке вiдкриття...
- Облиш. - Надiя пересмикнула плечима. - Я вже чула про це... I не раз.
Мудрий насупився.
- Знову з тобою не можна поговорити по щиростi. Одразу якiсь кпини... Та ти б радiла, що я завершив таку роботу. Морочився цiлими ночами, аж сусiди почали скаржитись.
"Справжнiй iзолянт, - подумала Надiя. - Хоч в їхнiй лабораторiї чималий колектив, але вiн займається лише своїм..."
Iван пiдозрiливо повiв очима довкруж, прошепотiв:
- Ходiмо звiдси, якiсь два типи огинаються, в одного дипломат... може, з магнiтофоном.
- Та облиш...
- Було б наївнiстю думати, що в Києвi немає ворожих агентiв.
"Що з ним? - подумала, ступаючи по асфальтовiй дорiжцi. - Вiн дуже змiнився... Сьогоднi якийсь особливо дивний".
- Начитався детективiв? - спитала з iронiєю.
Вiн тiльки зиркнув з-пiд насуплених брiв, мовчав, аж поки не вiдiйшли на чималу вiдстань.
- Якби ти знала, який прилад менi вдалося... - зашепотiв їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.
- Прилад?
- Еге. - Вiн оглянувся, чи нiкого нема поблизу, примружив очi. - Я сконструював Гравiтацiйну антену.
I поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андрiївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував i розказував.
- Зрозумiй, я мусив... на цi роки... забути про все особисте, iнакше нiчого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвiту, про це думали ще давньогрецькi фiлософи, але... Я перший маю можливiсть нарештi одержати вiдповiдь!
- Є така можливiсть? - знову не без iронiї спитала Надiя.
- Ось вона! - Iван трохи вiдхилив полу пальта, i дiвчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висiв на ремiнцi через плече. Пола знову прикрила апаратик вiд стороннiх очей.
- Тобто?
- Це Гравiтацiйна антена, з її допомогою я встановлю зв'язок iз центром Всесвiту.
Надiя подивилась на нього з острахом: що за химери?
- Центром Всесвiту? - перепитала. - О боже, яким центром?
- Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разi, його неможливо визначити. Та це менi й нi до чого.
- Ну тодi...
- Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобi про тонкощi свiтобудови, про її високий ступiнь упорядкованостi, що й забезпечило виникнення i розвиток життя на Землi, в тому числi мислячої матерiї. А от давай вiзьмемо живу клiтину. Тобi, певне, вiдомо: наука розкрила складну структуру цього бiологiчного комбiнату, розпiзнала тонкi бiохiмiчнi реакцiї, наслiдком яких є саме життя. Детально дослiджено, наприклад, зародковi, ембрiональнi клiтини. I що ж виявилось? Однаковi на першiй стадiї розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок рiзним органiзмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звiдки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу...
- Ти зайнявся цитологiєю?
- Завдання стоїть ширше. Про клiтину - це я тобi для iлюстрацiї. Хоча в нiй, як сонце у краплi води, вiдображена Суть. - Iван рiзко повернув голову i так поглянув їй в обличчя, що дiвчина опустила очi. - То де ж, по-твоєму, взявся код у клiтини?
- Ти так говориш, наче я.... дослiджую, - зiтхнула Надiя.
- Чи я не знаю твого фаху ? Я тiльки хочу, щоб ти замислилась: звiдки? як? навiщо?
Iван Мудрий замовк, аж доки не скiнчився Андрiївський узвiз, i вони опинилися на Подолi бiля реставрованої ротонди iз Самсоном, що роздирає левовi пащу: звiдти мають политися цiвки води.
- От бачиш, - Iван кивнув у бiк ротонди, - отак i Наука намагається видобути Iстину з Природи.
- I що ж, ця твоя антена...
- Авжеж! Гравiтацiйна антена допоможе менi зробити переворот у свiтовiй науцi.
Очi йому жеврiли завзяттям, i Надiїне серце стиснулось у передчуттi чогось лихого. Що з ним сталося? Вiн ще не був таким несамовитим... Якась манiя...
День розгорявся, Андрiївська церква вгорi, пiд самiсiньким небом, купалася в золотi.
- Правда, гарно? - обiзвалась Надiя, завваживши, що Iван дивиться на ажурнi хрести пiднебесного храму.
- Гарно... - сказав замислено. - Але навряд чи менi вдасться скористатись ними... Розумiєш, Гравiтацiйну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього пiдходить якнайкраще. Сигнали пiдуть одночасно в трьох напрямках. У зенiт i горизонтально.
Надiя прикусила губу i з острахом зиркнула на нього з-пiд хутряної шапочки.
Раптом Iван клацнув пальцями i вигукнув:
- Еврiка! Iдемо на Печерськ. Лаврська дзвiниця, сподiваюся, не так охороняється, як цi музеї. До того ж вона ще й вища.
Ой як хотiлося Надiї вiдговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Iванову впертiсть, не обмовилася й словом.
У гущавинi приднiпровських паркiв на Печерську ще де-не-де бiлiли латки снiгу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гiлля в прозорiй синявi повiтряного океану. I над усiм високо в небi сяяли золотi банi Лаври.
Настрiй у Надiї кращав, душа нiби виходила iз нервового зацiпенiння. У парку, хоч i безлюдному, легко дихалось.
- Бачиш, як високо? - Iван кивнув у бiк Лаври. - Дзвiниця - наче ракета, нацiлена в космос! Але я пошлю в небо мирнi запити, мушу дiзнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
- Про що ти говориш? - здивувалася Надiя.
- А ось про це все, - крутнув головою Iван, - про Землю i Сонце, Галактику i людину. Менi хочеться цього знання так само, як спраглому мандрiвниковi в пустелi хочеться води.
Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
- Але ж такi масштаби... - Надiя поглянула на Сонце. - Експерименти проводяться все-таки в лабораторiї.
- Може, це i є лабораторiя, - твердо, без вагання сказав Iван. - Звiдки знати? Що ж до розмiрiв, то... все це iлюзiя. Нi вiдстанi, анi рух не можна визначити абсолютно. Усе на свiтi вiдносне. Ми навiть не знаємо, великий наш Всесвiт чи навпаки - маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собi, що, поки ти спиш, Всесвiт узяв та й зменшився до розмiрiв, скажiмо, горошини. В однаковiй пропорцiї поменшало Сонце i Земля, атоми й молекули, все-все. I ми, звичайно.
- Цiкаво, що ж би сталося?
- Прокинувшись, ти б i не помiтила цих змiн. От тобi й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертацiї, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собi мрiємо та зiтхаємо.
- Та нi, Iване, ми - люди, а не пiддослiднi кролики. Цiєю думкою треба пройнятися, тодi й життя буде повноцiнне.
