Бережной Василий Павлович
Апарат iнженера Сокороки (на украинском языке)
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Апарат iнженера Сокороки
Тiльки-но звечорiло, як до квартири iнженера Iвана Свиридовича Сокороки з веселим гамором ввалилося п'ятеро колишнiх його однокашникiв. Сторонньому, може, й дивно було б слухати, як вони, поважнi люди iз срiблом у чупринах, тиснучи руки, вигукували:
- Вiтаю, Ваню!
- Поздоровляю, Ваню!
- Спасибi, Костику. I тобi, Петю!
Ваня, Костик, Петя, Павлуша... У кожного з них уже дорослi дiти, але їм приємно звертатися один до одного по-колишньому. Це нiби повертає молодiсть.
Друзi прийшли до Сокороки "потягати його за вуха, щоб великий рiс i здоровий був". Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження "тягати за вуха", а чому б i їм...
- От i добре, що завiтали! - радiли Сокороки. - Тiльки... де ж вашi жiнки?
- Та ми так, на ходу...
Вручаючи пакунки, "хлопцi" мимрили щось невиразне, але Сокорочиха огрядна, можна б сказати, велична жiнка, категорично заявила:
- Е, нi! Я їх запрошу по телефону!
- Ну, що ж, - усмiхнувся Сокорока, - поки жiнки там зберуться, я вам покажу дещо...
Гостi пригадали, що Iван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, i, користуючись нагодою, квапили iнженера продемонструвати той винахiд. Розташувалися в кабiнетi, який, власне, бiльше скидався на лабораторiю. Тут i на столi, i на стелажах поряд iз книгами громадилась сила-силенна всiлякої апаратури. Все те полискувало пластмасою, тьмянiло металом, поглядало спокiйними зеленкуватими вiчками осцилографiв. Простiнок бiля балконних дверей зайняла установка, схожа на електронну лiчильну машину.
Господар мовчки вимкнув люстру, i кабiнет у темрявi одразу набув якоїсь загадковостi. Запала нашорошена тиша. Iван Свиридович клацнув умикачем замигали iндикатори, на екранi осцилографа затремтiли зеленi хвильки електронних сплескiв.
- Оце i є той прилад... Я ще нiкому його не демонстрував. Зветься БЕР...
Хтось кинув iронiчне:
- Коротко i ясно.
- Це робоча назва. Зараз ми випробуємо апарат. Ви, звичайно, читали про всевидючий екран, вiдкритий Миколою Iвановичем Кабановим. Повiдомлення про це вiдкриття обiйшло пресу всього свiту в листопадi шiстдесятого року.
- Це про те, що радiохвилями можна обмацати усю Землю?
- Так. Радiохвилi, вiдбитi поверхнею Землi, частково повертаються туди, звiдки вийшли. I можуть показати на екранi локатора те, вiд чого вiдбилися...
- А з допомогою цiєї установки теж можна зазирнути в найдальшi куточки Землi?
- Я працював у iншому напрямi, - сказав Сокорока. - Цей апарат, хлопцi, теж своєрiдний всевидющий екран. Але вiд кабановського вiн вiдрiзняється тим, що... Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!
Всi булi враженi.
- Машина часу?.. Неймовiрно!
- Подорож у майбутнє?.. Чудово!
- Нiчого неймовiрного або чудового тут нема. Наша наука й технiка всесильнi.
Сокорока сiв до апарата.
...На екранi з'явилися двi постатi. Вони сидiли на стiльцях у кiмнатi, дуже схожiй на вiтальню Сокорокiв. Спочатку це були невиразнi силуети, якiсь тiнi. Але ось вони почали "оживати", i скоро добре стало видно, що то юнак i старша жiнка. Деякий час тi двоє сидiли мовчки, нiби не знаючи, що дiяти. Нарештi жiнка мовила:
- Все-таки Заполяр'я - це Заполяр'я. Суворий край! Не їдь, сину... I без тебе тi вишнi зберуть.
- То ж було колись, мамо! - Юнак якось неприродно схопився з стiльця, заходив по кiмнатi. - Тепер клiмат Заполяр'я хоч i не такий, скажiмо, як у Криму, але... Одне слово, не суворiший, нiж на пiвночi України чи на пiвднi Бiлорусiї. Цьогорiчний урожай вишень у Заполяр'ї перевершив усякi сподiвання, i якщо ми, молодi, не допоможемо його зiбрати...
Юнак розповiв про греблю Берiнгової протоки, про теплi течiї, спрямованi в Пiвнiчний океан ("Просто Пiвнiчний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж i назву змiнили!"). Змалював їй складний механiзм утворення циклонiв i антициклонiв, що також приносять у Заполяр'я невичерпнi потоки тепла. I поки хлопець говорив, на екранi видно було i греблю, що з'єднала два континенти, i реакторний острiв поблизу неї, i безконечний простiр океану. Здавалося, зеленуватi хвилi котяться через кiмнату i от-от пiдхоплять i понесуть присутнiх.
- Все це я знаю, - зiтхнула мати, - а що, як, бува, вiдмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварiя, що тодi? Як застукає вас мороз у лiтнiх костюмчиках, не радi будете i ягодам. Вiзьми про всякий випадок дiдову шубу... - Невiдомо звiдки в руках у неї раптом з'явилося добротне, пiдшите соболиним хутром пальто, дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. - Вiзьми!
Син засмiявся i замахав руками:
- Що ви, що ви! Не треба!
- На випадок аварiї... - благала мати. - Адже за теорiєю ймовiрностi можлива одна аварiя на десять тисяч рокiв.
- I ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?
- А що ж ти думаєш? Все може бути!
Клацнув вимикач. Екран погас.
Вiдразу ж схопився Скептик.
- Дозвольте, Iване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном - телевiзорний кiнескоп чи, може, кiнострiчка?
За екраном усi побачили тiльки плетиво провiдникiв.
- Значить, це якась нова конструкцiя телевiзора!
Сокорока загадково усмiхався:
- Але ми можемо за допомогою цього телевiзора бачити не те, що нам пропонує студiя, а те, що самi схочемо...
- Я хочу дiзнатися про космiчнi польоти! - випалив хтось.
Сокорока погасив свiтло i сiв до апарата.
Цього разу присутнi побачили перед великим екраном, що зайняв майже всю стiну, молоду жiнку. Вона натискує якiсь кнопки, говорить:
- Алло! Мiсяць!.. Будьте ласкавi, менi космодром кратера Коперник. Алло, космодром?.. Запросiть до екрана товариша Сiдлайракету. Це дружина...
На екранi з'явився високий стрункий чоловiк у костюмi астронавта точнiсiнько такому, як тепер малюють у журналах.. Вiдхилив шолом - обличчя сердите, нахмурене.
- Що сталося? - замiсть привiтання спитала дружина.
- Та нехай йому всячина. Не будемо знiмати!
- Чому? Це ж фiльм про Мiсяць!
- Чи ти з Марса впала, що дивуєшся. Хiба не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрiшнi схили кiльцевої гiрки, хмикнув i каже: "Нецiкава фактура. Знiмемо в павiльйонi, на Землi. Крапка". Всi оператори i їхнi помiчники доводили йому, що муляжi не можуть замiнити натуру, а вiн своєї: "Ми не фотографи, а митцi. Крапка". Одне слово, даремно тiльки ракету ганяли - повертаємося нi з чим.
- Коли будеш вдома?
- Через тринадцять хвилин стартуємо. На вечерю встигну.
- Чудово! Що тобi приготувати?
- Шашлик. Та пiдсмаж цибульки, не забудь...
- А рислiнгу з мiнеральною водичкою?
- О, це буде чудово!
- I сигарет, звичайно, купити?
Обличчя чоловiка розпливлося в усмiшцi.
- Ти в мене золото! На жоднiй iз планет немає такої дружини...
- Це ти правду сказав, бо я невтомно пiклуюся про твоє здоров'я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкi змiни. Пiсля космiчного польоту дуже корисний вiтамiнiзований кефiр. Та ще морквянi котлети. Я читала нову працю доктора кулiнарних наук...
- Так навiщо тодi й запитувати?
- Я ж хочу догодити.
Екран погас. В темрявi почувся голос Софiї Миколаївни:
- Майже всi зiбралися. Чи не пора 6 i до столу? Там є дещо смачнiше вiд кефiру...
- Встигнемо! - гукнув оптимiст. - Хочеться зазирнути за обрiї часу. Цiкаво, як у майбутньому, скажiмо, буде поставлено охорону здоров'я?
Знову засвiтився екран. Поволi вичiткувалася картина: острiвець в океанi. Високо над будiвлями здiймається позолочений шпиль. I враз усi побачили якесь примiщення. Оточений головками мiкрофонiв, там сидiв чоловiк середнiх рокiв i тривожно говорив:
- Усiм, усiм, усiм! На Пiвнiчному полюсi захворiв стошiстдесятирiчний астроном. Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу...
I враз з океану виринув пiдводний човен, з його борту на берег стрибнула дiвчина в бiлому халатi з чемоданчиком у руцi. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертолiт, i з нього вистрибнув чорнобородий чоловiк в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, iз люка, немов акробат, вистрибнув ще один лiкар. Причалило кiлька океанських лайнерiв, i звiдусiль бiгли лiкарi.
- Де вiн? Де?.. - гукали. - Нечувано! Перше захворювання за останнiх п'ятдесят рокiв!
Круглий павiльйон обсерваторiї. Бiля телескопа сидить ще мiцний чоловiк iз сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лiкарi, надягають маски, обступають старого. їх стiльки, що не вмiщаються в павiльйонi.
- Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?
- Та це дрiбницi, - махає рукою астроном. - Нежить...
- Ого! Хорошi дрiбницi! - гукає чорнобородий, найповажнiший iз медикiв. - Цей вiрус, як i всi iншi хвороботворнi тiльця, уже давно знищено по всiй Землi...
- Пусте, - вiдмагався дiдусь, - колись це й хворобою не вважалося.
- А тепер, - заперечив чорнобородий, - коли давно лiквiдовано всякi захворювання, це страшна хвороба. Тим бiльше, що в нас немає лiкарень.
Медик обернувся до радиста:
- Прошу сповiстити Архiтектурний Центр: необхiдно негайно збудувати лiкарню для хворого. Так i скажiть: негайно, не довше як за годину!
- Дозвольте, - почав благати старий астроном, - хоч годинку поговорити з онуком. Вiн щойно прилетiв iз Марса, забiг на хвилинку...
- Забiгав? - перебив його медик. - Все ясно. Це вiн звiдти занiс нежить. Iзолювати хворого!
Всi пiдступають до пацiєнта. В нього кривиться обличчя, кривиться... Дiдусь чхнув, i лiкарi розсипалися врiзнобiч. Старий кинувся навтьоки...
Екран погас.
