Луї Буссенар

КАПІТАН ЗІРВИГОЛОВА

Художнє оформлення В. МАЛАКОВА

Ілюстрації Ш. КЛЕРІСА

Переклад здійснено за виданням: Луи Буссенар. Капитан Сорвиголова. Детгиз. 1955.

ЧАСТИНА ПЕРША

МОЛОКОСОСИ

РОЗДІЛ І

Смертний вирок. — Бур і його друг, молодий француз. — Відмовлення припинити виконання вироку під мільйонну заставу. — Засуджений сам копає собі могилу. — Страта. — Трагічна сцена. — Помста. — Капітан Зірвиголова і погоня за ним.

Старший сержант, що виконував обов'язки секретаря воєннопольового суду, нарешті підвівся. В руці у нього клаптик паперу з вироком, який він щойно надряпав.

Різким і сухим голосом, карбуючи кожний склад, він прочитав вирок обвинуваченому:

«Рада полку, засідаючи на правах військового суду, одностайно засуджує до страти Давіда Поттера, винного в отруєнні двадцяти п'яти коней четвертої артилерійської батареї. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає і буде виконаний негайно».

П'ятеро членів суду в білих касках, з кобурами на поясах, недбало притримуючи колінами шаблі, сиділи на складених стільцях з пихатим і зневажливим виглядом джентльменів, змушених виконувати неприємний і нудний обов'язок.

Один з них, молодий капітан, навіть промимрив крізь зуби:

— Хай йому чорт! Стільки церемоній, щоб відправити на той світ якогось селюка — шахрая, білого дикуна, бунтівника, грабіжника і вбивцю!

Але голова суду, вродливий чоловік у формі полковника шотландського полку імені Гордона, спинив його легким рухом руки і звернувся до засудженого:

— Що ви можете сказати на своє виправдання, Давіде Поттер?

Бур, який був на цілу голову вищий від своїх конвойних артилеристів, що стояли обабіч його з оголеними шаблями, лише презирливо знизав плечима. Потім відвернувся від членів суду і крізь потрійний ланцюг солдатів, виструнчених з примкнутимн штиками навколо судилища, звернув свій ясний погляд туди, де стояла його безутішна родина.

Там, біля ферми, ридала, ламаючи в розпачі руки, молода жінка, нестямно плакали діти, нещасні батьки засудженого погрожували завойовникам своїми немічними кулаками…

І немов бажаючи підкреслити цю скорботну картину, яскраве сонячне проміння, пробиваючись крізь примхливе листя акацій і гігантських мімоз, світлими зайчиками гралось на лузі, трав'яні хвилі якого тікали кудись, у недоступну для ока далину.

Тут він жив, любив, страждав і боровся аж до останнього дня.

На якусь мить його погляд затуманився сльозою розчулення, але її зараз же осушив гнів.

Він випростався і, стиснувши кулаки, хрипким голосом відповів полковникові:

— Ви засудили мене за те, що я захищав свободу і незалежність своєї батьківщини… Що ж! Ви сильніші — вбийте мене!

— Ми судді, а не вбивці! — з обуренням перервав його голова. — Ви, бури, ведете безчесну, не гідну цивілізованих людей війну. Війна також має свої закони, і ми судимо вас за цими законами.

— А, по-вашому, це чесна війна, коли десять, п'ятнадцять, двадцять чоловік нападають на одного? — вигукнув бюргер[1].

— Ми воюємо з відкритим забралом з допомогою нашої зброї. І ми не судимо тих, хто воює з нами такою ж зброєю. А вдаватися до отрути — підлість, — сказав полковник. — Сьогодні ви отруюєте коней, завтра візьметеся за людей… Це заслуговує на суворе покарання.

Бур, не розбираючись у таких тонкощах, гнівно заперечив:

— Я діяв як патріот, який знищує все, що допомагає війні: людей, худобу, воєнні матеріали. І ви не зможете втовкмачити мені, чому вбивати людей з рушниці почесно, а труїти коней підло.

— Від цієї тварюки не доб'єшся пуття, — знову процідив капітан, у глибині душі збентежений наївною логікою селянина.

— Слухання справи закінчено! — владно втрутився голова. — Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті.

— А я й не прошу пощади! Якби ви залишили мені життя, я знову взявся б за те саме. Та за мене помстяться!.. Еге ж, жорстоко помстяться! Пролийте мою кров… Нехай вона ллється рікою!.. Кров мучеників за незалежність — це роса, що живить свободу!

Ці слова, сказані громовим голосом, кинули в дрож людей, що зібралися перед фермою. А вражений ними, старший сержант, крякнувши, взявся дочитувати вирок:

«Засуджений сам викопає для себе могилу. Вирок виконає взвод з дванадцяти чоловік. Рушниці зарядить сержант, причому тільки шість з них мають бути заряджені бойовими патронами, решта — холостими».

Почувши цей дивний параграф вироку, засуджений бюргер вибухнув сміхом, що в таку хвилину бринів моторошно

— Ха-ха-ха!.. Розумію… Мені якось говорили про це, та я, признатись, не вірив! — вигукнув він. — Ви боїтесь, щоб солдати не стали жертвами помсти за розстріляних? І сподіваєтесь такими хитрощами відвести від них цю помсту? Ви думаєте, якщо солдат, розстрілюючи патріота, сам не знає, чи заряджено бойовим патроном його рушницю, чи ні, то інші й поготів не дізнаються?.. Йолопи! Солдатам нема чого боятися: моя помста не впаде на голову цих невільних спільників вашого злочину. Вона спіткає вас… так, тільки вас, так званих суддів, справжніх і єдиних винуватців! Вас п'ятеро, ви сильні й здорові, за вами англійська армія чисельністю у двісті тисяч чоловік — і все одно помста настигне вас усіх п'ятьох, і ви загинете лютою смертю, бо я засуджую вас до неї — я, приречений на смерть!

Голова підвівся і холодно сказав:

— Ми судимо за правом і сумлінням, і ваші погрози не хвилюють нас. За законом вам не дозволяється мати з ким-небудь зносини, але з людяності я дозволяю вам попрощатися з родиною.

На його знак потрійний ланцюг солдатів розімкнувся. Через прохід кинулись пригнічені горем родичі засудженого.

Їх чоловік з тридцять; попереду дружина Давіда. Божевільна від горя, вона падає на груди любимого і вірного супутника свого життя і нестямно стискає його в обіймах. Вона не в силі вимовити й слова, приголомшена неминучістю страшного лиха.

Біля неї красивий юнак. На ньому мисливський костюм витонченого крою, елегантність якого так впадає в око поруч із скромним одягом бурів, що збуджує цікавість англійців.

Сумна усмішка освітила обличчя засудженого, коли він побачив юнака.

— Давіде!.. Мій хороший, добрий Давіде!.. Ось як нам довелося зустрітися! — вигукнув молодий чоловік.

— Ви? Невже це ви, мій любий хлопче?.. Який я щасливий!.. Бачите, вони схопили мене — це кінець… Не побачу я торжества нашої свободи і незалежності.

— Почекайте, не впадайте у розпач!.. Я спробую поговорити з ними, — сказав юнак.

Він підійшов до членів військового суду, що вже підвелися і збиралися йти. Знявши капелюх, але не втрачаючи почуття власної гідності, він звернувся до голови:

— Благаю вас, мілорд, накажіть відкласти виконання вироку. Згляньтесь на цю нещасну жінку, на дітей, на цю людину, вчинками якої керувало саме лише благородне почуття патріотизму. Ви сини великої, сильної нації, будьте ж великодушні!

— Мені дуже шкода, — відповів полковник, віддаючи честь затягнутою в рукавичку рукою, — але я безсилий допомогти.

— Кілька днів життя!.. Всього лише кілька днів! Один тільки тиждень — і я беруся виклопотати для нього помилування.

— Не можу, молодий чоловіче. Вирок оголошено ім'ям закону, а ми всі раби закону, починаючи від її величності королеви і кінчаючи останнім з наших хлопців.

— Я внесу заставу.

— Ні.

— Десять тисяч франків за кожний день…

— Ні.

— Сто тисяч франків за день… Це складе мільйон за десять днів!

— Мільйон? Та хто ж ви такий?

— Той, хто вміє відповідати за свій підпис, — відповів юнак з характерною для нього визивною, але сповненою гідності зухвалістю. — Давід Поттер врятував мені життя, і, якщо треба буде, я віддам за нього все до останньої копійки, до останньої краплини своєї крові!..

— Таке почуття робить вам честь, — перервав його полковник, — але на війні важко керуватися почуттями. А тепер вислухайте мене уважно, — додав він. — У мене є син, приблизно вашого віку, він служить офіцером у моєму полку. На ньому зосередив я всю свою батьківську ніжність, усе честолюбство солдата… Так от, припустімо, що він потрапив у полон до бурів і має бути розстріляний, як буде зараз розстріляний цей чоловік. Припустімо також, що мені, його батькові, пропонують його життя в обмін на життя Давіда Поттера…

— І ви?.. — задихаючись від хвилювання спитав юнак.

— Відхилив би пропозицію, і мій єдиний син загинув би!

Наче приголомшений цими словами, юнак опустив голову. Він зрозумів: ніщо вже не може врятувати засудженого, і наполягати марно. Вперше збагнув він увесь жах цього страшного лиха, цього нещастя, яке перетворює вбивство на закон і навалює гори трупів, цієї потвори, яка ганьбить людство і ім'я якій — війна!

Повернувшись до бура, оточеного рідними в сльозах, він узяв його руку в свої і з невимовним виразом ніжності і жалю вигукнув:

— Мій добрий Давіде!.. Я гадав розчулити їх — нічого не вийшло… Сподіватися більше нема на що.

— І все ж я дуже вдячний вам, мій маленький хоробрий французе, за ваше співчуття, — відповів бюргер. — Бог свідок, що на серці теплішає, коли бачиш, що за нашу справу борються такі люди, як ви!