Тут до нового підійшли ми яру,
Що ним кінчаються Прокляті Доли;
Якби не був він оповитий в хмару,
Котра не розвівається ніколи,
Безодню ми б очима охопили
І всіх, кого гріхи там побороли.
Данте Алігієрі, “Пекло”,
пісня XXIX [1]
Року божого тисяча п’ятсот дев’яносто третього на долю богобоязливих
мешканців Кондовіхта тяжкий спиток випав. Зима тоді була на диво тепла. Вже на Трьох Королів
зазеленіли луги, а на Заручини Пресвятої Діви сонце припікало так, неначе в день Тіла Божого. А
люди казали, що одразу після Воскресення Христового птаство зграями відлетіло з бору
Опатівського, пізніше Чортовим названого, і був то перший видимий знак, що якесь зло там
готується.
Коли ж над бором знялося незвичайне багряне, як заграва пожежі, сяйво, ніхто не одважився
бодай на милю до бору того наблизитись. Лиш один сміливець знайшовся, і був то медик та алхімік
Матеуш Рилюс. Поспішив він туди, як сам пізніше на муках зізнався, щоб вірнопідданий уклін
пекельникам скласти. Але про метра[2] Матеуша віддавна вже слава
йшла, ніби був він у змові з дияволом й лише завдяки заступництву ясновельможного пана
бургграфа,[3] що йому обіцяв перетворити свинець на золото, не
був раніше спалений на вогнищі.
Та хоч молились люди безустанно й бамкали дзвони, диявол не схотів покинути бору
Опатівського, а, роззухвалившись, прибрав подобу величезного, як воляча голова, павука та й почав
навідувати мирних мешканців нощно, а то й денно. Тож пан бургграф ясновельможний довше зволікати
не міг і його ексцеленції епіскопові разом з отцями духовними лист про допомогу вислати
спромігся. Невдовзі до Кондовіхта прибув і отець Модестус Мюнх, один з найвизначніших
інквізиторів графства, котрий не одного вже чорта прогнав, а багато відьом, чаклунів та єретиків
на вогнище спровадив. І зараз теж, вислухавши очевидців диявольських відвідин, а ввечері на
власні очі побачивши заграву над бором Опатівським, цілісіньку ніч молився ревно, розіп’явшись на
землі перед великим вівтарем костьолу Святого Юзефа. А вранці звелів того метра Матеуша спіймати
і перед очі свої привести.
Метр Матеуш зразу намагався з отцем інквізитором у диспут вступити, заперечуючи, що був із
сатаною у змові. Одначе визнав, що до бору Опатівського ходив, але, побачивши там гриб
здоровезний та світний, утік, охоплений тривогою. Диявольські павуки кружляли навколо гриба того,
наче оси, в повітрі літаючи, та жоден на нього уваги не звернув і ні лиха, ні добра якогось йому
не вчинив. І тому він, медик, єретично доводив, що то були не пекельники, а лише незнані окові
людському творіння природи. Але отець Модестус на ці виверти не зважав, а тільки до істини
впертого медика навертав, сказавши, що Матеуш з чортами неодмінно покумався, бо ж інакше воїни
його з бору Опатівського не випустили б.
Інквізитор Мюнх узявся ще раз по-батьківському напучувати Матеуша, прохав, щоб він у своїх
стосунках з дияволом признався, інших спільників або ж спільниць чорта назвав і бога про
милосердя молив. Коли ж і це не зарадило, з важким серцем дав на тортури згоду. Метр Матеуш у
своїх провинах на муках зізнався, хоча ні спільників, ні спільниць не назвав. Коли ж перед судом
став, почав відмагатися, єретичні думки виголошував й дияволів захищав; то іншого вироку суд
винести не міг, як тільки спалити його живцем і попіл по шляхах розвіяти.
Коли метр Матеуш уже на ринку під стовпом біля вогнища стояв і кат на вогонь підкладав,
налетіли зненацька ті диявольські павуки й, певне, хотіли свого кумчика врятувати, бо довго над
ринком кружляли. Люди всі, сторожа міська й навіть сам ясновельможний пан бургграф з дружиною
кинулись врозтіч і в костьолі Святого Юзефа поховалися. Тільки безстрашний отець Модестус лишився
й хрестом одганяв чортів, аж поки самий попіл од Матеуша Рилюса зостався, а диявольські кумчики
назад до бору полетіли.
Цілий вечір і ніч цілісіньку калатали дзвони, в усіх костьолах люд молився, аби бог поміг
сатану звитяжити, а тільки-но почало благословлятися на світ, до бору Опатівського рушила
процесія. Вів її отець інквізитор у супроводі пріора, усіх отців і братів ордену. І що далі в бір
воїни заходили, то дужчий страх огортав їх. Одначе дійшли аж до галяви, про яку Рилюс судові
казав. І справді зочили там той диявольський гриб. Отець Модестус велів усім зупинитися, а сам з
кропилом і хрестом сміливо на галяву вийшов, розп’яття до того чортового дива повернув і, волаючи
“згинь”, почав проганяти диявола.
Аж ось паща гриба розверзлася, і вилетіли з неї два диявольські павуки й до інквізитора
почали наближатися. Люди покам’яніли зі страху. Проте отець Модестус стояв спокійний, а тоді
вперед, назустріч пекельникам пішов, літанію[4] вголос
проказуючи. И дияволи не чіпали його, а поволі до пащі розверзтої відступали. Отець інквізитор
ішов за ними далі й далі, й вже до того пекельного дива шапкою можна було докинути, коли раптом
з-під гриба виповзла хмара бура і отця Модестуса оповила.
Люди кинулись тікати. Жах смертельний пойняв усіх. Та й не дивно, зрештою, бо не встигли
бодай раз проказати “Помилуй мене, боже”, як зірвався вихор пекельний, почувся свист пронизливий,
а тоді гуркіт безупинний далеко розлігся, неначе сто громовиць схопилися над галявою
диявольською.
Жоден із тих, хто тікав, не смів оглянутися, але ті, що в містечку лишилися, бачили, як
здійнялася над бором величезна хмара й зникла в небесах, лишаючи тільки довгу ясну смугу, яку
видно було ще опівдні, коли дзвонили до “Янгола господнього”.
Отець Модестус не повернувся. Спочатку казали, що сам Люципер, аби помститися, забрав
інквізитора до пекла, але невдовзі його ексцеленція епіскоп запевнив, що, очевидно, мужа святого
по тому, як він чортів прогнав, було живцем на небо вознесено.
Тільки через багато років перші сміливці відважилися до бору Опатівського вступити й до
забутої галявини наблизитись. Єдиним слідом диявольських відвідин лишився там неглибокий, але
довгий і розлогий яр, де буяли лісові трави.
ЗУСТРІЧ
Стояла тепла сонячна днина. Прозорий серпанок туману, що вранці повивав
гори, вже розтанув, і лише над вершинами Кармонош нерухомо висіли одинокі білі хмари. Після
вчорашньої бурі зелень вигравала соковитими барвами, а ліс, паруючи в сонячному промінні,
повнився пташиним щебетом.
Стеф Мікша поставив селектор на землю й, присівши на порослий мохом камінь, розклав карту.
Він охоче ліг би десь під деревом і заснув, але не міг зараз дозволити собі цього. Ще вдосвіта
розпочав пошуки, прочесав увесь район, окреслений радарними засічками, а наслідків аніякісіньких.
Не лишалося нічого іншого, як розігнати сан таблеткою ректону й почати дослідження в зоні, що
лежала поза гаданим місцем падіння метеорита. Сумніву не було: у заміри вкралася помилка.
Мікша саме креслив на карті нові межі пошуку, як раптом шурхіт листя і хрускіт гілля
привернули його увагу.
Одразу подумав, що за спиною в нього пробирається нишком якийсь звір. Підвівся, огледівся
довкола, потім зробив кілька ступнів до кущів і став.
На нього дивилося двоє людських очей.
— Егей! — непевно вигукнув Мікша, трохи здивований нежданою зустріччю.
Гілля знову зашелестіло, і з кущів висунулася дивна постать з волоссям по самісінькі плечі
й закошланою бородою. Чоловік мав на собі довгу одіж, що волочилася по землі. Чорний виношений
плащ підперезаний грубим мотузом; пошарпана відлога ізсунулась з голови; сандалі на босу ногу —
такий був йото незвичайний, наче добутий з театральних реквізитів, убір.
“Що за проява?” — подумав астроном. Пояснити той дивовижний маскарад можна було лише одним:
десь поблизу знімають історичний фільм. Мікші зразу спало на думку, що серед учасників зйомочної
групи знайдуться очевидці польоту метеорита; вони поможуть йому визначити, де він упав. Тому, не
зволікаючи, одразу промовив:
— Я Мікша, метеоритолог. Шукаю тут метеорита. Напевне, знаєте? Він впав учора ввечері під
час бурі.
Незнайомець мовчав, вдивляючись в астронома сповненими подиву й неспокою очима. Мікша, не
знати чому, сам зніяковів.
— Прилетіли на зйомку? — спитавсь за хвилину, хоча нітрохи не сумнівався в тому, що перед
ним актор або статист.
— Звідкіля ти, пане? Хто ти?.. Скажи мені, прошу… — тремтливим голосом відповів
незнайомець. На превеликий подив Мікші, він сказав це латиною. Щоправда, то не була мова
Овідія,[5] однак у ній бринів відгомін якоїсь сивої давнини.
— Я прилетів із Радова. Шість годин тому приземлився. Недалечко тут, на галяві. Я шукаю
метеорита… Він учора впав десь тут, — одказав Мікша інтермовою, але з обличчя незнайомця легко
можна було догадатися — той не зрозумів ані слава. “Дивно! Доросла людина, мешканець Землі — і не
знає міжнародної мови?”
— Звідкіля ти, пане? — повторив незнайомець латииою.
— Ну, згори, з неба! Шість годин тому… там, у лісі.
Мікша зробив рух рукою, імітуючи посадку. На жаль, знання латини, яку він вивчав за
допомогою гіпнопедії,[6] не були такі ґрунтовні, щоб вільно
