Олесь БЕРДНИК

ЗОРЯНИЙ КОРСАР

Роман-феєрія

Тій, котра вічно йде назустріч, з любов’ю присвячую.

УЧИТЕЛЬ. Зосередься, о мій чела, заглибся в надра духу і дай відповідь: хто у світі найбільший самітник?

УЧЕНЬ. Сонце, о Гурудева!

УЧИТЕЛЬ. Як те може бути, мій чела, щоб Сонце — повелитель усього живого, наш батько й світоч — було усамітнене?

УЧЕНЬ. О Гурудева! Сонце напоює променем кожну билинку й атом, проникає в кожну клітину й серце, в розум і навіть нерозумність. Та минають незміряні цикли часу, і усамітнене Сонце жде не діждеться, коли ж з’явиться герой, який віднайде в собі мужність і любов, щоб проникнути в сонячне лоно й народитися знову. Вогняну Браму відкрито, і той шлях суджено кожному, хто зі сміхом відкине мару смерті. Чи правильно я мислю, о Гурудева?

УЧИТЕЛЬ. Промінь Істини торкнувся твого серця, коханий чела. Дай обняти тебе! Ввійди в полум’я мого серця. Віднині й навіки — ти СИН СОНЦЯ. Радуйся, радуйся, радуйся, Переможець Мари Смерті!

КНИГА ПЕРША

ЧОРНИЙ ПАПІРУС

Ти прийди, Неповторна, на стежку мого пориваная.

Ти ступи у колиску моєї душі.

Я готую для тебе початок нового світання,

Тої казки, кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а тебе все немає, немає,

В скелю серця вдаря галактичний прибій…

Мою душу охоплює туга безкрая,

Розгортає у вічність тривоги сувій.

Де ти, де? Чи прийшла ти на Землю із казки?

Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?

Без очей твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,

А без слова твого — небуття.

Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,

Блискавиці небесні обпалюють серце моє.

Я чекаю тебе над безоднею світу,

Де безжалісний птах Прометея клює.

Де ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,

Люта втома байдужістю душу вбива.

Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,

Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,

Сколихнеться від жаху Кривава Гора!

Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…

Нам пора… Нам пора…

ЧАСТИНА ПЕРША

Хронос

Зі щоденника Сергія Горениці

…Що зі мною діється?

Серце вібрує у незримому потоці якоїсь енергії, відгукується па коливання хвиль і водокрутів невідомої ріки, болить і плаче, чогось жадає, кудись поривається, а свідомість нічого не може збагнути, пояснити. Ну чого мені треба? Маю цікаві наукові експерименти, неосяжні перспективи досліджень. А моє глибинне єство невдоволене.

Дивовижне створіння — людина. Парадоксальне і нез’ясоване. Древні казали: вінець природи або творення. Квітка субстанції. А може, навпаки? Не квітка, а рана матерії? її мука. Коли вона вилікується? Коли заживе?

Алогічні думки розпирають мозок, змушують розплутувати заплутаний з правіку клубок таїни. Хто завдав страшного удару світовій субстанції, змусивши її творити незліченну лавину форм і явищ, прагнути в запаморочливу, божевільну далину, шукати те, чого, може, взагалі не можна знайти? Факти астрономії, фізики, антропології й психології сплітаються в таку фантасмагорію, що годі вкласти їх у готові схеми і традиційні уявлення. Навіть релятивізм не допомагає часом осмислити, збагнути те, що оточує нас звідусюди або виростає з таємничого ядра власної свідомості.

О небесний океане, чому одвіку мовчиш? Яка невідома космічна буря пробудила тебе? Чому ти почав гнівно котити буруни буття в метагалактичних просторах, кидати піну життя у примхливий, калейдоскопічний політ? Чи не краще було б тобі спати у вселенському спокої, колихаючи в неосяжному лоні міріади зерен ненародженого життя? А так — полонив сам себе пасткою часу, древньою павутиною Хроноса, і борсаєшся в ній, паче барвистий метелик-ефемера. А все-таки ні, не метелик! Відчуваю в собі страхітливу силу, яка дорівнює потугою силам зірок і галактик. Знаю: мушу розгадати дивовижну таємницю. Приховане знання тривожить, бентежить, розриває. Я ніби льох, начинений динамітом. Жадаю іскри підпалу і страхаюсь її. Де ж, коли з’явиться благословенний обрій розкриття?

…Прокинувся в тривозі й нечуваній радості. Такого ще зі мною не було. Дивний сон. Чи не сон? Яскраве видіння, що перехопило дух. Увімкнув світло. Четверта година ночі. Не можу заснути. Треба записати.

Снилось, немовби я втікаю по гострих скелях від юрби ворогів. Не можу зупинитися, бо одразу впаду, і сотні списів та мечів пошматують тіло, кинуть до безодні, де клубочаться тумани і гримотить бурхливий потік. Вище, вище. Почалася кам’яниста пустеля. Ні травинки, а вгорі — палюче сонце. І тиша — моторошна в своїй небувалості. Вороги поспішають за мною нечутно, ніби товпище тіней.

Переслідувачі знають: здобич не втече. Останні кроки. Попереду — прірва, за спиною — вбивці, у серці яких нема жалю. Ось поруч виступ скелі, до якої я тулюся знеможено. Вгорі — принишкла безодня чорного неба, що байдуже дивиться на мою драму. Блискають зловісно леза мечів, вістря списів. Останній подих!

Але чому я маю загинути? Чому в очах переслідувачів палає така жагуча ненависть? Що їм дасть моя загибель?

Я не хочу, не можу загинути. Я невмирущий. Сонце, що палахкотить у містичній чорноті неба, — то моє серце. Далекі трударі на жовтіючих нивах — зі мною. Хто може знищити мене?

У моїх грудях спалахує багряне сонце. У буряній динаміці миттєвого вибуху розгортається феєричним віялом, грає всіма кольорами спектра — жовтим, синім, зеленим, фіолетовим, сяє сліпучим білим колом, розтоплює моє тіло і котиться ураганною лавиною увсебіч, спопеляючи ворогів.

І диво дивне. Я живий. Я не зник. Я народжуюсь новою істотою, ніби казковий птах з яйця. Я бачу себе ультрафіолетовим пташеням, відчуваю, що невимірна природа — моя кохана мати — дає мені нове буття. Віднині я дитя свободи.

З шелестом розгортаються крила. З кожним помахом вони ростуть. Я проникаю в невимірність. І таке щастя заливає мої груди, така вдячність вселенській матері, що я від радості плачу і кричу у безконечність:

— Спасибі, мамо!

Ніхто вже не знищить мене. Я — у всьому. Все — в мені. Ультрафіолетове пташеня свободи вирушає в нескінченний політ…

Звідки таке видіння? Химера, але яка радісна. Фантазія, але чому вона залишила відчуття реальності?

Символи, символи… Скільки кодів приховано в підсвідомості, надсвідомості людини. Вся природа — код. Безупинне розгортання якоїсь програми, невмолимий потік причинності. Яке ж зерно приховано в людині? Що має вирости з нього?

Тепер уже не засну до світанку. Крило несказанного торкнулося мене, буду слухати відлуння нечутного голосу. Може, потім стане гірко, сумно, ще важче, ніж раніше, але знаю одне: небувале в нас.

…Я покохав. Сум? Яка дурниця. Песимізм? Гомін розладнаної душі. Ось воно — кохання. Я перечитую попередні сторінки і сміюся. Наші розчарування, вселенська скорбота, печаль — лише пошуки повноти. А повнота — то кохання.

Ми шукаємо в нескінченності. Міряємо час міріадами років. А завершення — поза масштабами. Метелик і квітка. Мати і дитя. Хлопець і дівчина. Поет і пісня.

Як це сталося? Скільки часу минуло? Не знаю.

Був новорічний вечір. Веселе безладдя. Очікування дванадцятої. Хтось танцював, хтось сміявся, хтось готував на столах традиційну вечерю. А я в гурті хлопців та дівчат вів розмову про суть часу. Нестримно рухалися стрілки, наближалися до умовної межі. Ми говорили. Про що? Тепер це не має значення. Філософські абстрагування. Я збагнув: можна збудувати нескінченну лавину моделей. І кожна претендуватиме на право першості, па виключність істинності. Безмежність може вмістити скільки завгодно варіантів гіпотез чи теорій, як скульптор може виліпити з глини будь-яку форму.

Наближалась північ. Гості сідали за столи. І тоді вона вбігла до кімнати. Внесла подих морозу, іскорки снігу, відгомін вулиці. Роздягалася, вибачалася, щось говорила господині, знайомилася з гостями. А я мовчав і дивився на неї. І вона теж не зводила погляду з мене. Примовкла, прикусила нижню губу, ніби згадувала щось.

Її посадили навпроти мене. Годинник бив дванадцяту. Шумувало шампанське. Я бачив лише широко відкриті очі — ясно-сірі, серйозні. Ми, мовчки торкнувшись келихами, випили. Гості лементували. Чулися співи, розмови. А між нами пливла тиша.

Потім були танці. Вона в парі з якимось юнаком легко й граціозно танцювала щось сучасне, екстрамодне. Я дивився на неї і пив свій спокій, якого не відчував так давно, від дитинства. Невже я знайшов повноту? Невже це так просто?

Але чому просто? Не хочу гадати. Не хочу мудрувати.

Хай буде просто.

Вона підійшла. Вимовила своє ім’я. Віта. Життя. Дивися, дивися в моє серце своїм прозорим поглядом, дивне, чарівне створіння.

— Я жду вас давно…

— Я шукала вас, — просто відповіла вона.

Просто. Як крапля дощу — на спраглу квітку. Як ранковий промінь сонця — на росину. Так просто.

Минула новорічна ніч. Ми йшли засніженими вулицями Києва, мовчали. Інколи зупинялися. Зустрічалися поглядами, усміхалися безмовно. І знову йшли.

Вона мешкала біля ботанічного саду. Зупинилися біля її будинку.