ОЛЕСЬ БЕРДНИК

ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

ПСИХОАНАЛІТИЧНА ФЕЄРІЯ

Науково-фантастичний роман

Київ

«Український письменник»

1993

ББК 84Ук7

Б48

© Бердник О. П., 1993

Учень. Всі радощі й дива життя меркнуть перед оком Смерті, о Гурудева! Звірі й люди, славетні герої та жебраки, могутні армії і держави, гордовиті споруди земних володарів та величні храми, присвячені Богові, — все розпорошується подихом Часу-Хроноса. Люди не вірять у вічне життя, бо воно себе ніде і ніколи не стверджувало. Де, в чому шукати шляху до Безсмертя?

Учитель. Осідлати будь-які зміни, осідлати навіть саму Смерть — Блідого Коня Апокаліпсису — ось Безсмертя, любий Чела!

Творчо вилити себе у всі метаморфози. Тоді ти стаєш Всесвітом. Тоді Всесвіт дорівнюватиме Людині.

Учень. О Гурудева! Кому це під силу? Душа моя знемагає від такого страшного і дивного завдання...

Учитель. Дух, усвідомлюючи себе у Земній Сфері, оволодіває процесом зростання, асиміляції, будування, формування. Коли настає пора «розкидання каменів», Дух з жахом покидає «тіло» процесу і розгублено констатує: «Смерть!» А якщо він оволодіє процесом, потоком розпаду, радіючи можливістю повного оновлення, тоді Смерть взагалі не зможе наступити. Один раз Син Людський уже зміг здолати Смерть Смертю, давши нам Запоруку Вічного Життя.

Тому дарую тобі, коханий Чела, мій останній Скарб, Заповіданий Сином Людським, — МРІТА-ЙОГУ — ЙОГУ СМЕРТІ. Ця Йога відкриє Останню Браму, біля якої очікує Той, перед Любов’ю Якого покірно схиляється навіть Смерть.

Пролог РЕКВІЄМ У ДЕНЬ ПОМИНАННЯ РІДНИХ ДУШ Блискавице, блискавице! Ти — небесная дівице, Зупинися, стань! Дай на тебе подивиться, Дай на тебе помолиться, Матінко повстань! Зупинитись я не можу, Б’ю у силу стоворожу, Це — моє життя! Хочеш мчатися зі мною? Стань вогнистою стрілою, Стань без вороття! Хай течуть у море води, Хай ворушаться народи, Ти — лети в блакить! І тебе народить знову У ясне життя громове Блискавична мить!

Друзі мої, рідні мої, як же нам жити далі? Як віднайти спокій, Щоб знову сміятися, спати, працювати, сідати до столу, цілувати кохані вуста, розмовляти з людьми про буденні речі? Я знаю, що ви мені відповісте на цей болісний реквієм душі... Так було одвіку, таке веління життя, так сотворено світ, ми нічого не можемо вдіяти супроти законів Природи чи Бога, підростають діти, ми їм готуємо шлях до радощів і горя, до падінь і перемог! Така динаміка і логіка цього світу, і повставати супроти нього — марна трата часу і енергії духу! Вип’ємо, згадаємо добрим словом наших незабутніх і будемо сподіватися, що й нас, можливо, дехто спом’яне незлим, тихим словом...

Знаю, знаю таку відповідь і ще тисячі інших — і від цього знання ще страшніше, бо найлогічніші слова втіхи та розради позбавлені найменшої переконливості, і я жахаюся пустелі безнадійності, що випалює моє серце пекельним самумом буття.

Ще ночами мерехтять зорі, вдень сяє, як і віки тому, Сонце, ще милують наш зір квіти, ще весело сміються діти й співають птахи... Та проте хіба це той Всесвіт, котрий був учора? У цьому Всесвіті, де ми нині зібралися над прахом недавно живих і радісних людей, вже втрачено для нас щось таке суттєве, що, можливо, довіку не зняти стрічку жалоби з душі. І зірки мені здаються ранами в темно-блакитних грудях неба, і Сонце стікає кров’ю райдужних променів, і квіти ніби сліди смертельно поранених бійців, котрі з болісним зойком прощання відійшли за обрій буття, і спів соловейка мов плач за безжально розвіяною марою наших дитячих мрій та вірувань. На що ж ми сподіваємося, друзі мої, рідні мої?

Як ми легко забуваємо спільне минуле! Як байдуже проходимо степовими путівцями, навіть не глянувши на високі могили, що примарами маячать над обрієм? Хто там похований? За що убитий? Куди прямував, кого кохав, кого народив, залишив у буремному світі? Чи живі ще його спадкоємці, чи відчувають вони тяжіння цих могил — знаків бунтівливого духу?

Чую легковажно-п’яні слова: так було завжди, так було одвіку. Так жили діди й пращури... А хіба від цього легше, коли ми повторимо цю формулу загальнолюдського безсилля? Не втішайте мене, не заспокоюйте, не підсовуйте готових штампів, змайстрованих сліпцями, або лукавцями для сліпців і лукавців, або сплячими для сплячих!

Мій діду Василю! Більше піввіку минуло, коли ти помер з голоду у тридцять третім році, проте я й досі не можу збагнути — як можна змиритися з твоєю безглуздою смертю? Ніби ще вчора бриніли струни твоєї кобзи, ніби тільки що лунав твій тихий, ласкавий голос, сяяли прозорі юнацькі очі. Для чого ти мандрував на кораблі довкола світу, навіщо заглиблювався у таємниці походження світів та людей? Ніхто не перехопив твоєї естафети, ніхто не поцікавився тим, що ти побачив у туманах буття!.. Замовкли струни, відкотився у вирій голос, склепилися повіки, а руки... ніжні руки, що гладили мене по голові у дитинстві, струхли в глибині мовчазної Землі, котра однаково жадібно ковтає царів і рабів, псів і рептилій, бджіл і скорпіонів.

Тату, в той день, коли ти вже відходив у країну тайни, я безжурно сміявся з друзями, обмірковуючи марні, байдужі речі, вважаючи, що це і є життя, що це і є похід до завершення життєвої містерії! І ось телеграма, поїздка додому, в село... і твоя агонія на руках у сестри моєї. Я ринувся в Бориспіль за кисневою подушкою, я сподівався зупинити мізерною дурницею наступ такої сили, проти якої безсилі найвеличніші володарі Землі. А може, й Всесвіту! О наївні донкіхоти!

А потім, коли я вже був у таборах на Уралі, прийшла телеграма про твою смерть, сестро моя згорьована! Чому, чому ти поспішила стрибнути на той корабель, котрий пливе в туман і ніколи не повертається до цих берегів?

А повернувшись, я день за днем бачив згасання старенької матері... і не міг навіть на годинку зупинити того нещадного потоку щезання. Проси, кричи, хапай за крила вітер! Дарма! Блакитні колись очі, тихий рідний голос, щира душа — все тане на свічі незримого вогню...

Та що я кажу про своїх рідних!? Хіба вся Земля не всіяна трупами рідних інших людей? Хіба всі ми — не Єдина Родина, загублена в просторі й часі? Чому ж ми лише наївно, легковажно теоретизуємо, шукаючи словесних пояснень смерті — пояснень релігійних, наукових, містичних... і звичайних — життєвих, тривіальних... Серце моє повстає супроти будь-яких пояснень, воно плаче, ридає, голосить: Олесю, це вже навіки, навіки, навіки! Якщо навіть батько твій у світах потойбіччя, а чи в наукових «паралельних» сферах стане якимось потужним титаном чи чаклунською істотою з вражаючими можливостями, то вже буде хтось інший, а не той, хто носив мене у широких долонях, коли я безпорадно дриґав ніжками у сповиточку, не той, хто катав мене на велосипеді в пустельнім херсонськім степу, не той, з яким я будував убогу хатину нашу в селі над Дніпром! Ми стояли з матір’ю та сестрою над могилою батька, і я все чекав, що хтось подасть мені таємний знак, як перебути трагічну хвилину. Проте все довкола мовчало. Лише люди щось гомоніли, півча місцевих бабів старанно й щиро проводжала свого покійного ровесника тисячолітніми речитативами та молитвами, а сестра дивилася в небо змученим поглядом і шепотіла майже безгучно: «Яка туга! Яка страшна туга!»

На поминальному вечорі було майже все село, говорилося чимало хороших слів про покійного, повторювалися якісь його думки, слова. А я відчував усім серцем: людям залишається лише плівка, порожній інформаційний знак діянь та думок того, хто покинув цей світ. Естафета відсутня, треба чесно визнати це! Хіба намальований або описаний у слові смолоскип тотожний живому вогню? Хіба він може зігріти, запалити, осяяти? Хіба Пушкін живе в «пушкінознавцях» або Кобзар у «шевченкознавцях»?

Друзі мої, рідні мої!

Ви всі такі розумні, освічені, досвідчені, м’яті-перем’яті життям і поєдинками з супротивними силами. Знайдіть же для мене краплину віри й певності, зернятко глузду, з якого виріс би паросток