Ярослав Гашек

Пригоди бравого вояки Швейка

Переклад з чеської Степана Масляка

Роман

ТОМ І

Скромне слівце зухвалого редактора

Гадаю, що в багатьох українських читачів чимало приємних асоціацій пов’язано з образом бравого вояки Швейка. Для мене ж особисто ще з глибокого дитинства, відколи я почав читати грубші книжки, Швейк став одним із найулюбленіших літературних персонажів. Маю надію, що в таких своїх симпатіях я не був одиноким, адже популярність Швейка серед читаючої публіки важко переоцінити. Та й у військових таборах в Ізяславі, де я вимушено здобував офіцерський чин, багато хто називав мене чомусь саме Швейком. Підстав для такого «хрещення» не бракувало, бо до військових обов’язків я таки ставився по- швейківськи.

У кожної зацікавленої особи, мабуть, є своє приватне ставлення до Швейка - певний тип стосунків із літературним персонажем. Для мене ж образ Швейка доволі тісно пов’язаний із моєю славістичною долею, у дещо формальному вимірі, проте із приватними векторами. Адже науковим керівником моєї кандидатської дисертації був Сергій Васильович Нікольський, видатний московський славіст, один із найбільших авторитетів у гашеко- і швейкознавстві. Та ще й його зовнішня постава в мене постійно асоціювалася із візуальним образом Швейка. А науковим керівником моєї університетської дипломної роботи був Володимир Андрійович Моторний, визначний львівський славіст, авторитет у багатьох галузях. Саме у довірчих розмовах із ним я остаточно утвердився в рішенні здійснити нову власну редакцію Гашекових «Пригод бравого вояки Швейка» в перекладі Степана Масляка, а також - у потребі доповнити дане видання продовженням, що його дописав Карел Ванєк. Зрештою, про цей додаток є нагода взнати докладніше із післямови проф. В. Моторного. Історія українських перекладів «Пригод бравого вояки Швейка» Ярослава Гашека фрагментарно почалася ще від 20-х років ХХ століття. А вже в 30-х роках повний переклад з’явився чотирма частинами у Львові. Перша частина в перекладі О. Залужного (псевдонім Ю. Шкрумеляка) вийшла в ілюстрованому видавництві «Луна» (1930), а всі решта - в перекладі М. Зорка (псевдонім М. Топольницького) в бібліотеці «Воєнні спомини» (1930, 1932, 1936). До речі, четверта частина була доповнена продовженням К. Ванєка в перекладі того ж таки М. Зорка, і саме вона покладена в основу нашого додатку.

Майже синхронно з’явилися і дві перші частини «Швейка» в перекладі Е. Двоя за редакцією А. Березинського - перша в Харкові в Державному видавництві України (1930), а друга - в Києві у видавництві «Література і мистецтво» (1932). Доречно буде згадати, що й у цьому проекті планувалося опублікувати продовження К. Ванєка, проте йому не судилося здійснитися.

Усі ці згадані видання належать лишень історії української перекладної літератури, натомість переклад Степана Масляка (1895-1960), вперше опублікований у Києві 1958 року видавництвом «Радянський письменник», належить до пролонґованого активу нашого письменства. Таке активне побутування цього перекладу пояснюється його якістю та фаховістю, а також постійною потребою час від часу перевидавати українського «Швейка». Існує чимало перевидань Маслякового перекладу, до того ж - за різними редакціями. Першу авторську редакцію перекладу здійснив Г. Кочур ще у 1966 році для видавництва «Дніпро».

Це ж видавництво випустило перевидання цього перекладу (щоправда, вже в іншій редакції), зокрема, в серії «Вершини світового письменства» (1970) та в двотомнику творів Я. Гашека (1983). Ці та інші редакції тексту перекладу С. Масляка щось до нього додавали, а щось навіть віднімали, проте ці зміни не мали посутнього характеру. І ось тут нарешті підійшла пора моєї редакторської зухвалості.

Бо жодна з існуючих редакцій мене особисто не задовільняла. У такому разі треба було самому братися за цю роботу. На щастя (тішу себе такою ілюзією), мені в цьому плані ніби нічого й не бракує. «А цього вже досить», - як писав сам Ярослав Гашек у своїй передмові до опису Швейкових пригод під час Першої світової війни.

Це стосовно зухвалості, а стосовно скромності - то саме через неї я не буду в цьому короткому вступному слові пояснювати чи описувати основні риси моєї авторської редакції Маслякового перекладу Гашекового «Швейка». Усім бажаючим взнати про це докладно й автентично доведеться таки прочитати саме це наше «кальварійське» видання від початку і до кінця.

Іван Лучук

ВСТУП

Велика доба потребує великих людей. На світі існують невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона.

Даремно шукати їхні імена в історії. Але при уважному аналізові їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Олександра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти людину в приношеному одязі, яка, власне, і сама не уявляє свого значення в історії нової доби. Вона скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до неї не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Якщо б ви запитали, як її звуть, вона б відповіла дуже просто і скромно:

«Я Швейк…» І справді, ця тиха, скромна, бідно одягнена людина - і є той старий бравий вояка Швейк, хоробрий герой, ім’я якого ще за часів Австро-Угорщини було на вустах усіх громадян Чеського королівства і слава якого не поляже і в республіці.

Я дуже люблю цього бравого вояку Швейка і, подаючи його пригоди під час світової війни, я переконаний, що у всіх вас з’явиться симпатія до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив той дурень Герострат, щоб потрапити до газет і шкільних читанок.

А цього вже досить.

Автор

Частина перша

У ТИЛУ

Бравий вояка Швейк встряє у світову війну

- Та йой, забили нашого Фердинанда, - сказала служниця пану Швейкові, якого в свій час військова лікарська комісія безапеляційно визнала ідіотом, завдяки чому він покинув армію і займався тепер продажем псів, паскудних, нечистокровних потвор із родоводами, сфабрикованими його власною рукою. Крім цього фаху, Швейк мав ще й ревматизм і саме тепер натирав собі коліна оподельдоком.

- А якого ж це Фердинанда, пані Мюллерова? - спитав Швейк, не перестаючи натирати собі коліна. - Щодо мене, то я знаю двох Фердинандів. Один служить у магазині аптекаря Пруші і якось випив там помилково плящину якоїсь гидоти проти випадання волосся, а потім знаю ще Фердинанда Кокошку. Той збирає по вулицях собачі гівенця. Обох анітрохи не шкода.

- Але що ви, ласкавий пане, говорите, таж це пана ерцгерцоґа Фердинанда з Конопіштя*, цього тлустого, побожного.

- Мати Божа! - вигукнув Швейк. - Гарна історія. А де ж це з паном ерцгерцоґом таке трапилося?

- Ухекали його, щоб ви знали, паночку, в Сараєві, з револьвера. Він їздив туди зі своєю ерцгерцоґинею автомобілем.

- Ач який, пані Мюллерова, автомобілем! Ну-у, така персона може собі це дозволити. Але їй, мабуть, і на думку не спаде, що такі мандри автомобілем можуть бідою скінчитися. Та ще й до того у Сараєві - це ж у Боснії, пані Мюллерова.

Тут, мабуть, турки лапки вмочили. Та що й говорити. Не треба було у них тієї Боснії та Герцеґовини відбирати*. Ось воно як, пані Мюллерова. Так кажете, пан ерцгерцоґ вже став перед Божим судом. А довго мучився?

- Ясновельможний ерцгерцоґ зразу й сконали, мосьпане.

Звісно, револьвер - не забавка. Ось недавно у наших Нуслях один пан бавився револьвером і перебив геть усю родину та ще й двірника, який прийшов подивитися, хто це там на третьому поверсі зняв таку стрілянину.

- Інший револьвер, пані Мюллерова, не вистрілить вам, хоч би ви й сказилися. Таких систем дуже багато. Але на пана ерцгерцоґа купили, безперечно, щось ліпше, і голову даю, пані Мюллерова, що той, хто це зробив, добре на таке причепурився. Бо знаєте, стріляти у пана ерцгерцоґа - неабияка робота.

Це вам не браконьєру стріляти в лісничого. Тут уся справа в тому, як до нього добратися. В якомусь лахмітті до такого пана і не сунься. Тут треба йти в циліндрі, щоб вас поліцай загодя не цапнув.

- Воно тих напасників, кажуть люди, було там чимало, мосьпане.

- Та про це й говорити нема чого, пані Мюллерова, - сказав Швейк, закінчуючи натирати коліно, - якщо б ви хотіли убити пана ерцгерцоґа або найяснішого нашого цісаря, то ви б напевно з кимсь порадились. Один кум - один ум, більше кумів - більше умів. Цей порадить одне, той інше, і діло вдасться, як це співається в нашому гімні. Головне в тому, щоб не проґавити хвилини, коли таке панище повз вас проїде.

Ось, наприклад, ви, мабуть, пам’ятаєте того пана Люкені, що проштрикнув терпугом нашу небіжку Єлизавету*. Він же прогулювався з нею, ось і вірте після цього комусь; з того часу жодна цісарівна не ходить гуляти. А таке чекає ще не на одного. Ось побачите, пані Мюллерова, доберуться вони ще й до російського царя і цариці, а можливо, боронь Боже, і до найяснішого нашого цісаря, якщо вже почин зробили з тим його племінником. Старий має ворогів до біса. Куди більше, ніж цей Фердинанд. Oцe якось один пан у кнайпі розповідав: прийде, каже, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному: їх, каже, й державна прокуратура не врятує. Потім виявилось, що той пан не мав чим оплатити рахунка, і шинкар змушений був покликати поліцая. А він як затопить шинкареві в пику раз, а поліцаєві аж двічі. Потім його в поліцейській таратайці відвезли, щоб отямився. Го-го, пані Мюллерова, діються нині речі, скажу я вам. Це ще одна втрата для Австрії.

Коли я був на військовій службі, один піхотинець застрелив капітана. Зарядив гвинтівку і пішов у канцелярію. Там йому сказали, тобі, мовляв, нічого тут робити, а він своє і своє: хоче, каже, говорити з паном капітаном. Цей капітан вийшов до нього і тут же вліпив йому казармений арешт, а той підняв гвинтівку і пальнув капітанові просто в серце. Куля вилетіла крізь спину та ще й шкоди наробила в канцелярії: розбила банку чорнила, а воно облило службові документи.