ВАСИЛЬ ГОЛОВАЧОВ
СЛІД БОСОЇ НОГИ
Науково-фантастична повість
Розділ 1. ГРА
У м'якій фіолетовій напівтемряві обличчя її мовби світилося зсередини рожевим світлом і незвичайним видавався його овал у чорній хвилі важкого волосся. Дивним було лице, нерухомим, лише один вираз застиг на ньому — вираз безнадійності. Можливо, темінь очей приховувала і біль її, і сльози, але слова були різкими, рішучими й чужими. Нещадні слова, від яких холодом повіяло в повітрі… І Гнат мовив якось байдуже, аби припинити цю розмову, аби на душі їй полегшало (він ще не усвідомив остаточно, не хотів усвідомити, що вона йде від нього), аби тягар провини — та й чи була вона винною? — ліг на них обох:
— Гаразд, більше не будемо про це.
Аларіка зітхнула з полегкістю, підвела голову й знову опустила — тепер уже вибачливо. І було в цьому жесті те, чого Гнат ніяк не міг збагнути, — невпевненість.
Мовчання зависло в кімнаті, гнітюче, напружене. Чому так сталося? Чому? Десять років дитячої дружби, десятки суперечок і примирень — завдяки друзям (обоє були вперті й горді) і коханню… Кохання? Виходить, не було кохання?
— Даруй мені. — Він насилу ворухнув губами. — Я, певно, від природи інфантильний і тому не збагну, що відбувається. Поясни, зрештою, це що — так серйозно?
Аларіка кивнула. На слова забракло сил, а ще боялася, що її рішучість згасне зовсім і ця агонія кохання, яку він не хоче помічати, триватиме довго-довго…
— Я тебе завжди погано розумів, — провадив далі Гнат, усе ще на щось сподіваючись. — Мабуть, я надто повільно дорослішаю. І все ж… ось який парадокс — я тобі не вірю!
Якусь мить він удивлявся в її обличчя, що нараз стало чужим і далеким. Рвучко підвівся.
— Тоді прощавай… Що ж іще кажуть у таких випадках? Хай щастить!
Попрямував до дверей. І тільки коли вони зачинилися, відчув у грудях дивну порожнечу, холодну, як крижаний грот, і зрозумів, що це справді серйозно, серйозніше не буває, і йому до болю запраглося кинутися назад, упасти біля її ніг — і нехай навіть не бачити її, тільки знати, що вона поруч, тільки відчувати її тепло, її дихання. Але назад не можна було, мур там виріс, товстий мур з двох слів: «Кохаю іншого…»
Хтось пройшов коридором.
Гнат розплющив очі…
Провинно усміхнувся, все ще перебуваючи в полоні спогадів. Поруч за пультом обчислювача стояв Травицький і дивився на екран проектора думок, перебираючи пухкенькі пальчики на грудях. На екрані було вписане обличчя Аларіки.
— Прошу вибачення, — пробурмотів Гнат, стираючи зображення. — Замислився… Травицький сумно покивав.
— Я не дивуюся. Звик. У тебе, здається, завтра відповідальний матч?
— Фінал Кубка континентів, — сказав Гнат, не підводячи голови. «І навіщо я сьогодні прийшов сюди? — подумав він. — Все одно від мене користі мало. У Травицького й так клопоту вистачає. Треба ж, розмріявся з контактором на голові! Намалював Аларіку… Чому я згадав про неї? Згідно з усіма нормами псих-моделістів я маю зараз думати про гру. А на Аларіку, виходить, заборони немає. Слабак ти ще, Ромашин, конструкторе, спортсмене, й так далі…»
— Іди відпочивай, — порадив Травицький. — Цю конструкцію, — він кинув на екран, — списую лише за рахунок твого хвилювання. На твоєму місці я злітав би кудись у музей історії.
Вийшов. Маленький, кругленький, заклопотаний. Начальник конструкторського бюро, кращий спеціаліст Інституту ТФ-зв'язку, де розроблялася таймфагова апаратура — системи миттєвої передачі людей на космічні відстані.
Гнат зняв з голови контактор, постояв біля пульта, розмірковуючи про свої взаємини з людьми, котрі розуміли його більше, ніж він сам себе. Начальник бюро Кирило Травицький… людина, яка виростила з Гната конструктора-функціонала… яка ніколи не висловлювала невдоволення його нескінченними захопленнями, його примхами… волейболом. Хоча волейбол не захоплення, не примха, це життєво важлива потреба, без якої слово «спорт» позбавлене змісту. Як їх сполучити — роботу в Інституті, що вимагає постійних занять, і великий спорт, що вимагає повної самовіддачі? Як поєднати непоєднуване?
— Проблема! — пробурмотів Гнат, ховаючи контактор у нішу під пультом. «Сьогодні я і справді загальмований, не позначилося б це на грі. Треба розворушитись… як тоді, п'ять років тому…»
…Кроки стихли. Гнат розплющив очі і швидко рушив до дверей. Ступати було боляче, як босому по битому склу, але він пройшов порожнім коридором до таймфага медцентру Далекого Сходу, де Аларіка працювала лікарем-універсалом швидкої допомоги.
На станції не гаявся. Пряма лінія сполучення з Москвою була зайнята, і він вирішив таймфагуватися на Марс, а звідти додому — так сильно кортіло втекти з цього проклятого місця! Одначе на другій ТФ-станції Марсу Гнат затримався майже на добу. Просто зі станції він пішов у гори, в один з найменш досліджених куточків Країни Огигу. Душевний біль вимагав виходу, якихось відчайдушних дій, і він у молодечому запалі подався на гребінь виступу Огигу, через дикі скелі, над прірвами і бескиддям.
На зовсім лисому вершечку однієї з гір він раптом упав на коліна й закричав. Повітря Марсу, повітря, створене тут людьми століття тому, озвалося гучним зітханням і довго шуміло, як океанський прибій, поки не вмовкла луна. Сонце зайшло за зламаний пруг обрію…
Назад він спускався шість годин…
Гнат опам'ятався, пройшовся кімнатою, злегка торкаючись пальцями шорстких голубих стін, гладенької поверхні апаратури сусідніх конструкторських комбайнів — співробітники лабораторії давно закінчили роботу, 1 комбайни на якийсь час осиротіли.
Пам'ять… Пам'ять — єдиний місток, що сполучає минуле із сучасним і майбутнім. Тендітний, нематеріальний місток, по якому можна йти лише в один бік — від минулого часу. Можливо, це й необхідно? Недаром хтось у давнину сказав: «Усе буде
так, як має бути, навіть якщо буде інакше». І все ж іноді смертельно хочеться вернутися назад, з усім своїм набутим досвідом, умінням зробити все інакше, краще й правильніше…
Зал був повен, незважаючи на те, що зустрічі розиграшу Кубка континентів з волейболу транслювало Центральне інформбачення Землі по всій Системі. У Гната раптом спітніли долоні, і він машинально тер їх об майку. Пробігши очима передні ряди уболівальників, Гнат зустрів погляд дівчини, яка з цікавістю розглядала майданчик і гравців. Дівчина була схожа на Аларіку… А втім, це ж вона сама! Тут?! У залі?!
Серце стрибнуло донизу, хвиля гарячої крові ударила в лице… Яким чином Аларіка, що завжди ставилася до волейболу, спорту взагалі, з упередженням, опинилася в залі на змаганнях? Аларіка… Той самий овал смаглявого тонкого обличчя, вигин брів, чіткий малюнок губ…
Гнат дивився на неї лише мить, але цього було досить, щоб воскресити в пам'яті минулі зустрічі…
Залунала сирена, і команди вишикувалися.
— Фінальна зустріч з волейболу на Кубок континентів! — почувся в залі голос судді-інформатора.
— Ну, орли! — мовив Гладишев, коли команди обмінялися привітаннями і було розіграно подачу. — Наш майданчик. Залишаємося?
— Залишаємося, — поспіхом кинув Гнат. Аларіка сиділа навпроти їхнього майданчика…
Перший сет вони програли з рахунком одинадцять — п'ятнадцять.
Зал гудів. Гнат глянув на Аларіку. Дівчина, сміючись, щось говорила сусідові праворуч, кремезному, з довгим і вузьким обличчям. «Років сорок п'ять — п'ятдесят», — прикинув Гнат, і зненацька до нього дійшло, що він усе ще думає про Аларіку, що її присутність заважає йому грати так, як він може. «І чого я так рознервувався? Невже щось зосталось у серці від колишнього? Ні, з Аларікою покінчено раз і назавжди… Що я знаю про неї? Вона не одна, ось і все. І досить про це!..»
Його команда, програвши дві перші партії, виграла наступні три.
У коридорі Гната наздогнав Солінд, якусь хвилю йшов поруч мовчки, а потім сказав з несподіваною осмутою:
— Ти грав здорово, Гнате! Я не знаю іншого такого гравця в жодній збірній Системи. Одначе ти здатен на більше, хто-хто, а я бачу.
Гнат зціпив зуби.
— Але?.. Я добре чую «але». Солінд зупинився.
— Ніякого «але» немає, просто… не забувай, що перемоги роблять нас щасливішими, а поразки — людянішими. Теза не нова, проте вона й досі не застаріла, — Тренер легенько підштовхнув Гната в спину. — Ти зрозумієш це згодом. Ну, йди.
Гнат не збагнув до кінця суті тренерових натяків, лише згодом усвідомив їхній справжній зміст. Зараз же він тільки кивнув і повернув до роздягальні. А біля її дверей Гладишев, усміхаючись, підвів до нього трьох:
— Це до тебе.
Високий, довгобразий чоловік у куртці і чорних штанях блиснув чіпкими очима, кинув коротко: «Вибачте, — і подав руку, — Май Ребров».
Гнат лише тепер упізнав його — це був тренер збірної Землі з волейболу. А поруч — Аларіка! Невже він — її чоловік?! Чи, може, оцей, другий, її супутник?
Збентеження не зразу полишило Гната. Він ще раз пережив миттєве відчуття втрати й заздрості до незнайомих людей, які знали Аларіку, напевне, давно, і йому знову здалося, що не було між ними п'яти років часу й простору, а був тільки дивний сон, і досить лише струснути головою, як Аларіка засміється і подасть руку…
Він помітив глузливі іскорки в очах дівчини, отямився і назвався.
Молодий супутник Реброва, нижчий за нього на голову, мовив холодно:
— Леон.
— Аларіка, — сказала дівчина, тонко вловивши Гнатове вагання. Ребров узяв Гната під руку і відвів убік:
— Ви, мабуть, здогадуєтеся, чого я сюди завітав. Я знаю вас уже два роки…
