Юрій Борець
УПА У ВИРІ БОРОТЬБИ
Спогади учасника повстанської боротьби (1941-1948)
Вельмишановний читачу!
Прочитавши книжку Юрія Борця «УПА у вирі боротьби», ти познайомишся з людиною, яка пройшла важкий, але славний життєвий шлях, і присвятила все своє життя найвищій меті кожного українця - служінню рідному народові, боротьбі за Українську державу.
Ще в юнацькі роки в час воєнної хуртовини він разом з десятками тисяч своїх ровесників взяв у руки зброю і почав боротьбу в лавах повстанців проти окупантів України. Після вдалого рейду УПА Ю. Борець опиняється у вільному світі, переїжджає до Австралії, де стає одним із засновників різних українських організацій та розпочинає підприємницьку діяльність.
Юрій Борець
Сьогодні його знають не тільки як підприємця, але й як публіциста та письменника. Ю. Борець - автор відомих в Україні та поза її межами книжок: «УПА у вирі боротьби», «Рейд без зброї», «З найкращими», «Шляхами лицарів ідеї і чину», «За Україну, за її волю», а також популярних брошур «Слово до молоді», «Боротьба з двоголовою гідрою», «Незборимі русичі-українці», «ОУН і УПА в боротьбі за Українську державу», «Ідея сильніша від зброї». Спостерігаючи весь час за подіями в Україні, він написав десяток статей на злободенні теми, які опубліковано в газетах діаспори, а після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року і в українських виданнях.
Після довгої розлуки Ю. Борець двічі відвідує Батьківщину і пильно спостерігає за ситуацією в Україні та аналізує її. Основною причиною всіх негараздів у нашій державі Ю. Борець вважає відсутність української еліти, яку впродовж кількох століть нищили окупанти. Він переконаний, що лише українська молодь, яка вивчить правдиву історію рідного народу і сповнеться гордістю за його минуле, зможе змінити ситуацію в Україні на краще, розбудує та зміцнить Українську державу. Тому колишній повстанець докладає усіх зусиль, щоб донести до молоді правдиву історію нашого народу. З цією метою Ю. Борець не тільки розповсюджує свої книжки та брошури, пише публіцистичні статті, а й допомагає авторам, які пишуть на патріотичну тематику, видавати їх твори.
Щоб донести до широких верств українського громадянства правду про визвольні змагання ОУН та УПА й віддати належну шану своїм бойовим побратимам, які склали голови в боротьбі за Українську державу, Ю. Борець профінансував створення фільму «Залізна сотня» про сотню УПА славного командира Михайла Дуди - «Громенка», в лавах якої він боровся з ворогами України і пробився у вільний світ. Цей фільм з'явиться на екранах в 2004 році одночасно з виходом четвертого видання книжки «УПА у вирі боротьби».
Безсумнівно, що фільм «Залізна сотня» і книжка «УПА у вирі боротьби» відіграють вагому роль у патріотичному вихованні нашої молоді, яка в майбутньому, ставши провідником нації, забезпечить розквіт своєї держави та процвітання рідного народу.
За боротьбу в лавах УПА, за державність України, за патріотичну діяльність на благо свого народу українська громадськість складає нашому славному співвітчизнику Юрію Борцеві - булавному УПА «Чумаку» - глибоку шану й подяку.
Роман Панкевич,
член Головної Булави Братства УПА
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Гомоніла Україна
Довго гомоніла
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла…
І день, і ніч ґвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш -
Серце усміхнеться.
Тарас Шевченко.
«Гайдамаки»
Історія українського народу, починаючи вже з XV ст. і, зокрема, з часів козаччини, - це постійні національно-визавольні змагання, безперервна боротьба за визволення з чужоземної неволі, за побудову незалежної самостійної Української Держави. Вогонь національно-визвольної боротьби з особливою силою запалав у 1917-1920 рр., коли на полях численних кривавих битв вирішувалась доля молодої Української Народної Республіки. І хоча у цій війні не судилося перемогти й оборонити державну незалежність, і українські землі знову стали здобиччю захланних сусідніх держав, головним чином, совєтської Росії та Польщі, проте розпочата визвольна війна не припинялася і продовжувалася за наступних десятиліть. Змінювалися форми й методи, мінялися окупанти, але боротьба за відновлення української державності не згасала.
Під час Другої світової війни настав новий етап українських визвольних змагань, що почався 15 березня 1939 р. після проголошення Карпатської України незалежною державою та проголошенням відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. у Львові. Утворений тоді уряд, Державне Правління, що його очолив прем'єр Ярослав Стецько, незабаром встановив владу на території України, звільненій на той час від московсько-больніевицьких окупантів. Центральні та місцеві органи Державного Правління організували та забезпечили нормальну діяльність всіх ділянок суспільного та культурного секторів.
Проголошення Української Держави суперечило планам німецької імперської політики, яка вважала Україну своєю майбутньою колонією. Німецький уряд не визнав Українську Державу і оголосив війну всім державно-самостійницьким силам українського народу. Голову Державного Правління, окремих його членів та провідних політичних українських діячів було заарештовано, Україну перетворено на німецьку колонію, а її населення - у рабів німецьких колонізаторів. Український народ повстав і зі зброєю в руках боронив власлу і національну гідність та права господаря на рідній землі. Три роки, з 1941 до 1944 р., тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько-нацистських поневолювачів, ще десять років по тому, з 1944 до 1954 р., та сама боротьба продовжувалась проти московсько-большевицьких окупантів.
Тринадцятирічна визвольна війна відібрала життя сотням тисяч найкращих, найблагородніших синів і дочок України. Це була найбільша і найгероїчніша з усіх дотеперішних національно-визвольних війн. Світова історія подібної не знає. У цій боротьбі лише проти російсько-більшовицьких поневолювачів України у 1944-1952 роках, за неповними даними ЦК КПСС від 26 травня 1954 р., репресовано півмільйона українців, у тому числі вбито понад 153 тисячі, арештовано понад 134 тисячі, вислано поза межі України понад 203 тисячі (Россия XX век. Документы. Москва. 1999, с. 47).
Конкретна визначеність остаточної мети - Українська Самостійна Соборна Держава, найпередовіші ідеї національного й соціального визволення - знищення імперій та побудова незалежних національних держав усіх пригноблених народів, демократичні приципи побудови суспільно-політичного державного ладу під гаслом «Воля народу, воля людині!» сприяла мобілізації до активної боротьби найширших мас українського населення та багато інших поневолених народів. Не перебільшеним є твердження, що збройні сили нацюнально-визвольного фронту в Україні налічували понад півмільйона активних борців і учасників: вояків УПА, збройного революційного підпілля ОУН та ряду допоміжних служб. Базою і опертям повстанської армії був увесь український нарід, який всебічно й жертовно її підтримував морально й матеріяльно.
Революційно-повстанська боротьба 40-50-х років мала могутній вплив на подальший розвилок нашого народу. У цій боротьбі виховувався і сформувався новий тип людини - людини-борця, месника й оборонця свого народу. Створився духовноспаяний моноліт революціонерів-патріотів, об'єднаних незламною вірою у святість виборюваної справи. За свою Правду, за Волю, за незалежну У країнську Державу герої завжди й кожночасно були готові на найбільші зусилля, жертви й на саму смерть. Героїзм став масовим явищем, нормою щоденного життя не лише повстанців, але й усіх українців взагалі. Нарід випростався, гордо підніс голову, почувся господарем на власній землі, сміливо боронив законні права та не дозволяв наїзникам закріплюватися на рідних теренах.
Визвольна боротьба охопила всі українські землі, але її форми й методи в різних районах мали свої особливості й тактичні відмінності. Особливе становище з відступом нацистів склалось на західноукраїнських пограничних землях Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Ці українські землі Москва подарувала польському сателітові з метою повного знищення там українського населення. Із 1945 р. почалась акція «добровільного» переселення біля одного мільйона українців із їхніх прадідівських віковічних земель до Совєтської України. Москва робила все, щоб за кордоном СССР не було великого скупчення українців, які б у майбутньому могли боротися за національне відродження України, й, зокрема, щоб ці землі не стали базою і запіллям для УПА. Оскільки ніхто з українців не хотів добровільно покидати свої господарства, польський уряд разом із польськими шовіністичними цивільними бандами нападали на українські села й мордували населення, змушуючи тих, хто залишився, виїхати з села. Так, лише в селі Павлокомі замордовано 366 українців, серед яких були жінки, діти та люди похилого віку. Така сама доля спіткала українців і в інших селах. У 1943-1944 роках на Грубешівщині польські боївки спалили 55 сіл та замордували 4000 осіб мирного українського населення. Так убито в с. Сагринь 700 осіб, у с. Пискоровичі - 358, в с. Верховина - 194, в т. ч. 65 дітей. Щоб припинити ці дикунські, варварські вбивства, УПА змушена була застосувати проти найбільш україножерних польських шовіністів відповідні відплатні дії. Лише після цього масові вбивства припинилися, але виселення продовжувалося до повної ліквідації на цих землях українського населення. То було планове спільне московсько-польське підле народовбивство. В цій ситуації єдиним засобом оборони могла бути тільки збройна боротьба як проти польських окупантів, так і проти їхніз московських опікунів. На революційний шлях боротьби ступило майже все національно свідоме, патріотичне українське населення, зокрема молодь. Бойові частини УПА помітно зросли, поповнилися новими кадрами. Це дало змогу відносно легко очистити українські села від польсько-большевицьких військових гарнізонів та встановити там народну владу й повстанські революційні порядки.
