Малював Анатолій Дев’янін
Восьме березня
1
Прокидаємося ми, як відомо, кожен по-своєму. Одні тяжко, наче видираються з глибокого замету; інші, навпаки, легко, радісно, мов несподівано здіймаються в повітря.
Саме так майже завжди прокидався Йон Сого, темно-русий, кароокий, кирпатенький, цибатий хлопчисько, з якого ми й почнемо свою розповідь. Не встигав він розплющити очі, як уже всміхався — тішився собою, життям і світом, хоча, врешті, сміятися й не було чого. Проте він з перших днів свого життя й аж до нинішнього — а сьогодні йому сповнилося рівно чотирнадцять років і три місяці— дуже любив сміятися. Така була в нього весела вдача.
От тільки Йонів сміх, як казали його батьки, більше скидався (цитуємо) “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.
Признаємося: років шість тому якийсь Йонів товариш зловтішно записав його сміх на плівку. Потім зненацька ввімкнув магнітофон.
Почувши дивні звуки, Йон спершу зареготав і лише згодом збагнув, який подібний його регіт до тієї музики. Він перестав сміятися, але чудернацьке хрипіння не припинилося.
З хвилину хлопець слухав дуже уважно. Далі спокійно визнав: “Звучить жахливо”. І дуже щиро усміхнувся. Згодьтеся: найкраще свідчить про його веселу вдачу те, що він і далі любив сміятися, ніколи не втрачав доброго гумору, тішився життям.
Того ж ранку, від якого починається наша розповідь, Йон прокинувся ще радісніший, ніж завжди. Розплющивши очі, він зразу побачив Робика, що схилився над ним.
Той усміхнувся йому у відповідь, підніс руку й промовив:
— Пів на восьму. Доброго ранку, Йоне!
Хлопець схопився з ліжка й почав робити гімнастику. Він робив її щодня, бо це, мовляв, забезпечувало йому добрий гумор на цілий день. Улад своїм рухам він приказував:
— Має-бути-дуже… три, чотири… добрий-і-веселий-коли-ми… три, чотири, присідання… такого-ранку-собі-бажаємо… вгору, вниз, стрибок… то-постараємося… стрибок… задовольнити-своє-бажання… щире-бажання.
— Те, що ти кажеш, не має глузду, — мовив Робик.
— Не має, — погодився Йон уже з ванної кімнати, де він мився під душем. — Ну й що з того?
— Нічого.
— Ох, як приємно! — вигукнув Йон, орудуючи рушником так, наче хотів стерти з себе не тільки воду, а й шкіру.
— Лови! — гукнув Робик.
Спочатку він кинув Йонові сорочку, потім штанці, далі одного тапка, другого тапка, куртку і шкарпетки. Хлопець упіймав сорочку, штанці, лівого тапка й куртку. Правого тапка й шкарпетки він пропустив у двері ванної, як м’яч у футбольні ворота.
— Два нуль, — сказав Робик.
— Згинь з моїх очей, — мовив Йон.
— На жаль, не можу, — відповів Робик.
За хвилю обидва вже вискочили через вікно на моріжок, і Йон загукав:
— Гей, близнята!
З найближчого вікна здивовано визирнули дві чорнявих, синьооких голови. То були Алик і Алька Рої.
Вони, як і Йон, приїхали сюди до своїх батьків, Йон жив тут уже два тижні, а близнята прибули щойно вчора, пізно ввечері. Тож і не дивно, що Йона вони страшенно цікавили. Побачивши Йона й Робика, Алик радісно замахав руками.
— Гей, гей! — крикнув він у відповідь.
Алька натомість примружила очі.
— Даруйте, хіба в цих місцях “гей” означає “добридень”? — спитала вона дуже ввічливо.
Йон не відповів. Мовчав, бо захоплено придивлявся до дівчини. Щоправда, вони познайомилися ще вчора, але тільки мимохідь. До того ж близнята були зморені дорогою і сонні. Та все ж Алька, хоч і втомлена, поводилася надзвичайно ввічливо — видно, була неабияк вихована. “Нудна, — подумав Йон, — як вірші про місяць”.
Тепер же обличчя в неї неприємно скривилося, в очах поблискував глум, на устах грала посмішка, і водночас вона була гарна, зваблива і якась зовсім нова. Тож не диво, що Йон замовк і тільки лупав на неї очима.
На щастя, Робик був не такий вразливий.
— Ні, люба дівчинко, — поважно пояснив він. — “Гей” зовсім не означає “добридень”. Але як захотіти, то можна вважати його за привітання.
— Дякую за пояснення, — холодно усміхнулася Алька.
— Добридень, — пробурмотів Йон.
— Ти не сказав учора, що вас аж двоє. Це твій брат? Старший чи молодший? Як його звуть? — питав Алик, стоячи перед Робиком. — Ви зовсім не подібні один до одного.
Наслідуючи брата, Алька вистрибнула у вікно — легко і, як здалося Йонові, надзвичайно граційно.
Робик засміявся — теж майже так, як “хвора на грип зозуля”.
— Рівно восьма. Пора снідати. Ми зовсім не брати.
Близнята здивовано перезирнулися. Якусь мить вони не могли й слова сказати з подиву.
— Це неможливо! — врешті скрикнув Алик.
— Абсолютно неможливо, — сказала й собі Алька.
Йон гордо глянув на Робика. Так майже завжди траплялося, коли прибульці з далеких планет, де люди жили зовсім інакше, ніж на його батьківщині, починали розуміти, хто Робик є насправді.
Сам Робик поблажливо усміхнувся:
— Цілком можливо. Ми не брати з тої причини, що Йон Сого належить до вашої породи, він людина, тільки народився на Сатурні.
— Ми, Соги, — додав Йон навмисне байдуже, — прямі нащадки перших сатурнянських поселенців.
— А я, — вів далі Робик, — належу до групи людиноподібних роботів. Я найновіша модель сатурнянського робота-опікуна, найновіша… звичайно, коли йдеться про внутрішню будову. Я, власне, піклуюся Йоном від самого його народження. Ви, мабуть, чули про те, що ми, роботи-опікуни — найкращі друзі людини на Сатурні.
Робик розповідав усе те здивованим близнятам, і його веснянкувате обличчя, точнісінько таке, як у чотирнадцятирічного хлопчика, сяяло усмішкою.
Алик поволі обійшов довкола Робика, розглядаючи його захоплено і шанобливо.
Натомість Алька твердо глянула Робикові в зеленкуваті очі й сказала:
— Не вірю. Це недотепний жарт.
Йон став навшпиньки й напружено чекав, як поведеться Робик. Він навіть трохи занепокоївся і вже хотів сказати: “Тільки не треба перебільшувати”, коли це робот зігнув ноги в колінах і підстрибнув на кільканадцять метрів.
— Ой! — скрикнула Алька.
А Робик тим часом опускався на землю набагато повільніше, ніж піднімався, бо мав у собі регулятор тяжіння.
— Ох, як гарно! — радісно засміявся Алик. — Як на уроці з роботознавства.
Тим часом Робик зупинився напроти Альки, схилив голову на ліве плече й пильно глянув на дівчину:
— Тепер уже віриш?
Алька замислилась. Потім легким, красивим рухом торкнулася його скроні й сказала:
— Не дуже охоче, любий мій, але вірю.
Робик кивнув головою.
— Ти, серденько, трохи зарозуміла, і тобі плутається все в голові, — мовив він надзвичайно люб’язно.
— А звідки ти знаєш? — захоплено вигукнув Алик.
— Відразу видно, — відповів робот.
Алька якусь хвилю дивилась на Робика, потім, чарівливо усміхаючись, звернулась до Йона:
— На жаль, він правду каже. Я буваю зарозуміла, та ще й дуже негарно.
Алик скривився, наче жалкував, що має таку сестру, але це вийшло так кумедно, що Йон не витримав і зареготав. Почувши той сміх, близнята злякано витріщилися на Йона.
— Що з тобою? — крикнула Алька.
— Він тільки так і сміється, — пояснив Робик.
Йон хотів стриматись, та, побачивши, як перелякалися близнята, зареготав ще дужче.
— Мої батьки… — насилу вимовив він.
— Йонові батьки, — додав Робик, — кажуть, що його сміх скидається “на кашель засапаної, тяжко хворої на грип зозулі”.
— Надзвичайно влучно, — визнав Алик і теж засміявся разом із сестрою.
А Йон відразу ж замовк. Тепер він дивився тільки на Альку і милувався її голосом, їхні погляди зустрілися.
— Бачиш, — мовила дівчина, — тепер ти сам збиваєш мене з пантелику. Не завжди я винна.
Поки Йон думав, що йому відповісти, Робик підніс угору пальця:
— Нагадую: час снідати, бо спізнитесь до стартової башти.
— Гвалт! — удав переляканого Йон. — Рушаймо!
І перший стрибнув на рухому стежку, що, мов руда змія, звивалася серед зеленого моріжка і, обминаючи грядки з квітами, вела до їдальні. Над Альчиною головою якийсь метелик затріпотів голубими, як її очі, крильцями.
— Волошковий сміливчик, або ж Lysandra bellargus, — пояснив Робик.
— Дуже радий познайомитися, — вклонився метеликові Алик.
Тераса-їдальня містилася коло ботанічного саду. Алик аж підстрибнув з радості, коли побачив три накриті столи.
— Але ж і апетит тут. Трансгалактичний! — мовив він по хвилі, жуючи на всі заставки. Потім повів очима по терасі-їдальні й раптом замовк. Навіть жувати перестав.
Тераса-їдальня розташована була серед луки, яку оточували з трьох боків схили Зеленого Підгір’я. На тих схилах вигравав, сміявся, кричав усіма можливими й неможливими барвами ботанічний сад.
Чого там тільки не було: пальми й берези, орхідеї й троянди, кипариси, магнолії, сосни, тюльпани — острови квітів серед моря дерев. І кожна мала свій колір, свій малюнок, свою тінь.
Алик аж зітхнув з подиву, і Йон вдячно усміхнувся. Та коли він перевів погляд на Альку, усмішка на його устах згасла. Алька рівненько сиділа у фотелі, дуже ввічлива, але цілком байдужа.
