Ян Бжехва

АКАДЕМІЯ ПАНА ЛЯПКИ

ПОВІСТЬ-КАЗКА

Для молодшого шкільного віку

Переклад з польської

ІРЕНИ БАРАНОВСЬКОЇ

Малюнки

ІГОРЯ ВИШИНСЬКОГО та НІНИ КОТЕЛ

КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1990

Весела й повчальна повість-казка відомого польського письменника Яна Бжехви (1900—1966) про неймовірні пригоди хлопчика Адася Незгод-ки у фантастичній академії пана Ляпки.

Веселая и поучительная повесть-сказка извест-ного польского писателя Яна Бжехвы (1900— 1966) об удивительных приключениях мальчика Адася Незгодки в фантастической академии пана Кляксы.

2-ге видання

Друкується за виданням:

Бжехва Я. Академія пана Ляпки.— К.: Веселка, 1976

Бжехва Ян.

Б58 Академія пана Ляпки: Повість-казка: Для мол. шк. віку / Пер. з пол. І. М. Бара-новської; Мал. І. А. Вишинського та Н. Д. Котел.— 2-ге вид.— К.: Веселка, 1990.— 128 с: іл.— І8ВИ 5-301-00802-1 (укр.)

Весела й повчальна повість-казка відомого польського письменника (1900—1966) про неймовірні пригоди хлопчика Адася Незгодки у фантастичній академії пана Ляпки.

*****************Ця та інші казки**********************

Звати мене Адам Незгодка, мені дванадцять літ, і я вже півроку навчаюся в академії пана Ляпки. Вдома мені ні в чому не велося. Я завжди запізнювався до школи, не встигав поробити домашні завдання, руки в мене були як глиняні. Все падало на підлогу, все ламалося, склянки та блюдця, не встигав я й оком кліпнути, розліталися на друзки. Я терпіти не можу крупнику й моркви, а мене тільки й змушували їсти крупник та моркву — це, мовляв, дуже поживно й корисно для здоров'я. І коли я на додачу до всіх нещасть заляпав чорнилом скатерку, новий мамин костюм і двоє своїх штанів, батьки твердо стали на тому, щоб віддати мене в науку й на виховання до славнозвісної академії пана Ляпки.

Академія міститься в кінці Шоколадної вулиці, у великому триповерховому будинку, спорудженому із кольорової цегли. На третьому поверсі пан Ляпка зберігає свої найважливіші таємниці. Жодній живій душі не дозволено заходити туди. Та якби хто й поткнувся — все одно нічого б не вийшло, бо сходи в академії сягають тільки другого поверху, й сам пан Ляпка дістається до своїх таємниць через димар. На першому поверсі розташовані класи, в яких ми навчаємось. Тут-таки, на першому поверсі,— наші спальня та їдальня, на другому поверсі мешкає пан Ляпка з Матеушем. Живуть вони в одній-єдиній кімнатці, а решта всі замкнені.

Пан Ляпка приймає до своєї академії тільки тих хлопців, імена яких починаються з букви «А», бо, як він каже, не варто запаморочувати собі голову всіма літерами абетки. Отож в академії навчається чотири Адами, п'ять Августів, три Анджеї, три Альфреди, шість Антоніїв, один Артур, один Альберт і один Анастазі — всього двадцять чотири учні. Самого пана Ляпку звати Амброжи. У всій академії один-єдиний Матеуш — не на «А». Але Матеуш, зрештою,— не учень. Це вчений шпак пана Ляпки. Він зовсім вільно розмовляє, щоправда, досить своєрідно: в кожному,слові опускає початок і вимовляє тільки закінчення.

Коли він, приміром, відповідає на телефонний дзвінок, то, як правило, каже:

— Ошу, є мія ана пки!

Що означає:

— Прошу, це академія пана Ляпки.

Звичайно, сторонньому тут годі щось уторопати, але пан Ляпка та його учні прекрасно розуміють Матеуша. Матеуш готується з нами до уроків і часто заміщає пана Ляпку, коли той іде ловити метеликів на другий сніданок.

Але стривайте! Я зовсім забув розповісти, що наша академія стоїть серед величезного парку, змереженого долинами, ярами та ровами, а ще обнесеного високим муром. Нікому не дозволяється виходити за мур без пана Ляпки. Адже це не звичайний мур. З одного боку, того, що з вулиці, він гладенький, із великою заскленою брамою посередині. А з трьох інших боків у мурі одна побіля одної безконечною вервечкою стоять залізні хвіртки, замкнені на маленькі срібні замочки.

Всі ці хвіртки ведуть до різних сусідніх казок, з якими пан Ляпка підтримує щирі дружні стосунки. На кожній хвіртці — табличка з назвою казки. Тут є казки Андерсена та братів Грімм, казка про Лускунчика, про рибалку та рибку, про вовка, що вдавав жебрака, про сирітку Марисю і гномів, про Качку-дивачку й багато інших. Ніхто напевне не знає, скільки всіх хвірток, бо хоч як пильно візьмешся рахувати їх, все одно зіб'єшся. Там, де спершу налічував дванадцять, потім їх виявляється двадцять вісім, а там, де, здавалось би, їх має бути дев'ять, раптом налічуєш тридцять одну чи тридцять шість. Навіть Матеуш не знає, скільки всіх казок, і каже: «Оже о, а оже істі», що означає: «Може, сто, а може, двісті».

Ключики від хвірток пан Ляпка зберігає у великій срібній скриньці, завжди знаючи, який ключик до якого замочка. Часто він посилає нас до тої чи іншої казки з певним дорученням. Здебільшого його вибір падає на мене, бо я рудий і зразу привертаю увагу. Якось, коли не було сірників, пан Ляпка гукнув мене, дав золотого ключика і сказав:

— Адасю, поскоч до казки добродія Андерсена про дівчинку з сірниками й попроси для мене коробочку сірників.

Неабияк зрадівши, я помчав до парку й — сам не знаю як — зразу втрапив до потрібної мені хвіртки. За мить я вже був по той бік огорожі. Перед очима слалася вулиця незнайомого міста, по ній плавом плив люд, а ще падав сніг, хоч на нашому боці стояло літо.

Всі перехожі тремтіли від холоду, якого я зовсім не відчував. І на мене не впала жодна сніжинка.

Від здивування я не зміг зрушити з місця. Коли це підходить до мене якийсь літній сивий чоловік. Погладив мене по голові, усміхнувся й каже:

— Ти не впізнаєш мене? Я — Андерсен. Тебе дивує, що тут зима й падає сніг, а у вас — червень і доспівають черешні. Чи не так? Але ж не забувай, хлопче, що ти з іншої казки. Яке в тебе до нас діло?

— Я, даруйте, прийшов по сірники. Мене прислав пан Ляпка.

— А, ти від пана Ляпки? — радісно промовив Андерсен.— Я його дуже люблю. Отож будуть тобі сірники.

По цих словах він ляснув у долоні, й за мить із-за рогу вулиці з'явилася скульчена від холоду маленька дівчинка з сірниками. Андерсен взяв у неї одну коробочку, простяг мені й сказав:

— На ось, неси панові Ляпці. І перестань плакати. Нічого побиватися над цією дівчинкою. Вона замерзла, вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе — вигадка.

Дівчинка усміхнулась до мене, махнула на прощання рукою, і Андерсен вивів мене до хвіртки.

Коли я розповів хлопцям, що познайомився із самим Андерсеном, усі мені неабияк позаздрили.

Потім я не раз навідувався до різних казок: то треба було принести пару чобіт із казки про Кота в чоботях, то привести самого Кота, бо в таємних комірчинах пана Ляпки завелися миші. А то нічим було підмести подвір'я, й довелось позичити мітлу у відьми із казки про Лису гору.

А то ще було таке: одного чудового дня в нас з'явився чоловік у просторому оксамитовому каптані, в коротких оксамитових штанях ще й у капелюсі з пером. Він зажадав бачити пана Ляпку.

Всіх нас дуже цікавило, хто він, цей незнайомець. Пан Ляпка довго перешіптувався з ним, частував його пілюльками для вирощування волосся, які за звичкою й сам без упину ковтав, а потім, кивнувши мені та одному з Анджеїв, сказав:

— Слухайте-но, хлопці, наш гість прибув із казки про Сплячу царівну й сімох богатирів. Учора двоє богатирів пішли до лісу й не вернулися. Ви розумієте, що так закінчитись казка не може. Отож віддаю вас на дві години в повне розпорядження цього добродія. Тільки не запізнюйтесь на вечерю.

— Еря де ед тою! — гукнув Матеуш, що мало означати: вечеря буде перед шостою.

Ми пішли за вбраним в оксамитові шати дядечком. Дорогою він розповів нам, що доводиться одним із братів Сплячій царівні і що нам теж слід вдягтися в таке, як у нього, оксамитове вбрання. Ми охоче згодились, бо обом кортіло подивитися на Сплячу царівну. Не буду переповідати самої казки, її кожен знає. Скажу тільки: за те, що ми брали в ній участь, Спляча царівна, прокинувшись, запросила мене з Анджеєм на підвечірок. Мабуть, не всі бачили, що їдять на підвечірок царівни, а надто царівни з казок. Спочатку слуги внесли на тацях величезні стоси тістечок із кремом і крем окремо у великих срібних мисках. Кожен із нас з'їв стільки тістечок, скільки подужав. До тістечок подали шоколад, кожному по три склянки зразу, і в склянках зверху рясно плавали шоколадинки. На столі у великих полумисках лежали хитро виліплені з тіста й майстерно випечені різні звірята й ляльки, а ще було повно мармеладу, цукерок, цукатів. Потім у кришталевих вазах подали виноград, персики, мандарини, полуниці й силу-силенну інших ягід та фруктів. А по всьому тому почастували морозивом у шоколадних стаканчиках.

Царівна усміхалась до нас і припрошувала їсти ласощів якомога більше, ніщо, мовляв, нам не зашкодить. Адже давно відомо, що в казках нікому не буває кепсько від переїдання, тут усе не так, як насправді. Я сховав до кишені кілька стаканчиків із морозивом, щоб принести хлопцям, але морозиво розтало й потекло мені по ногах. Добре, що ніхто цього не помітив.

Коли ми досхочу начастувалися, царівна наказала впрягти в маленьку карету двох поні й довезла нас під самісінькі мури академії.

— Уклін від мене панові Ляпці,— сказала вона на прощання.— Попросіть його, щоб завітав до мене на метелики в шоколаді.— І по хвилі додала: — Багато я наслухалася про казки пана Ляпки. Отож коли-небудь з радістю його навідаю.