Г. Бєлих, Л. Пантелєєв

РЕСПУБЛІКА ШКІД

Присвячуємо цю книгу товаришам по школі імені Достоєвського.

Автори

З російської переклав В. БЕВЗА

Художник В. ЄВДОКИМЕНКО

Перекладено за виданням: А. ПАНТЕЛЕЕВ. Собрание сочинений в четырех томах. Том второй. Издательство «Детская литература». Л., 1970.

ПЕРШІ ДНІ

Засновники республіки Шкід. — Горобчик у ролі вбивці. — Сламники. — Перші дні.

а Старо-петергофському проспекті в Ленінграді серед сотень інших кам'яних будівель загубився облуплений триповерховий будинок, якому після революції судилося перетворитися на республіку Шкід.

До революції тут містилося комерційне училище. Потім воно зникло разом з учнями і педагогами.

Вітер і дощ поперемінно лизали кам'яні стіни опустілого училища, пофарбовані в сухотний сірувато-жовтий колір. Холод проникав у будинок і разом з вогкістю та цвіллю розповзався по тихих класах, осідаючи на партах краплями застиглої води.

Так і стояв той посірілий будинок із сльозавими вікнами. Вулиця з чергами, з одягненими в шкірянки людьми, що кудись квапилися, бігли, ніби не помічала його порожнечі, та й ніколи було помічати. Життя вирувало в інших місцях: у раді, в райкомі, в кооперативі.

Але ось одного разу тишу будинку порушив гуркіт кроків. Люди в шкірянках, з портфелями прийшли, щось там оглянули, записали й пішли собі. Потім приїхали підводи з дровами.

Відігрівали будинок, лагодили труби, і нарешті прибула перша партія галасливих шкетів-безпритульних, зібраних не знати звідки.

Багато підлітків під час революції, голоду й громадянської війни розгубили своїх батьків і перемінили сім'ю на вулицю, а школу — на злодійство, готуючись у майбутньому стати справжніми грабіжниками.

Треба було негайно взятися до них, і ось сотні й тисячі порожніх, напівзруйнованих будинків знову приводили до ладу, щоб дати маленьким бандитам притулок, їжу, щоб вони могли вчитися.

Підлітків збирали звідусіль. Їх брали з «нормальних» дитбудинків, з тюрем, з розподільних пунктів, від змучених батьків і з відділення міліції, куди приводили розмаїту безпритульщину просто з облави по кишлах. Комісія при губвно сортувала цих «дефективних», або «важковиховуваних», як називали тоді зіпсованих вулицею дітей, і звідти цю строкату публіку розподіляли по нових будинках.

Так виникла особлива мережа дитячих будинків-шкіл, в шеренгу яких стала і новоспечена «Школа соціально-індивідуального виховання імені Достоєвського», пізніше скорочена її дефективними мешканцями в звучне «Шкід».

Фактично життя Шкіди й почалося з прибуття цієї маленької партії невгамовних шкетів. Перші дні новонародженої школи минали в неймовірному безладі. Чотирнадцяти- і тринадцятирічні дітлахи, зібрані з вулиці, скоро згуртувалися й почали бешкетувати, не звертаючи ніякої уваги на вихователів.

Верховодити одразу ж почав Воробйов, якого з першого ж дня прозвали Горобчиком — почасти через прізвище, почасти через його зовнішність. Він був маленький, незважаючи на свої чотирнадцять років, і за все перебування в школі не виріс ні на півдюйма. Прийшов Горобець разом з хлопцем на прізвище Косоров з нормального дитячого будинку, де він збирався вбити завідуючого школою.

Одного літнього вечора Воробйова за наказом завдитбудинком не пустили гуляти, і він поклявся жорстоко помститися за таке звірство. На другий день Косоров — його вірний товариш — дістав йому револьвер, і Воробйов пішов до кабінету завідуючого. Косоров стояв біля дверей і ждав єдиного пострілу — другого не могло бути, бо в револьвері був тільки один патрон.

Що сталося в кабінеті, лишилося невідомим. Пострілу Косоров так і не почув, а бачив тільки, як розчинилися двері і розлютований завідуючий швидко протягнув за комір блідого Горобця.

Згодом Воробйов розповідав, що, коли він скомандував «руки вгору», завідуючий упав навколішки, і тільки осічка зіпсувала все діло.

За цей невдалий замах і за цілий ряд інших «подвигів» Горобця перевели в Шкіду. Разом з ним перевели і його вірного товариша — Косорова.

Косар, на противагу Горобцеві, був дебелий здоровань, але завжди ходив похмурий. Таким чином, об'єднавшись у «сламу», вони доповнювали один одного.

Жити «на сламу» означало жити в довгій і міцній дружбі. Сламники повинні були всім ділитися між собою, кожен мусив допомагати своєму другові.

Прийшовши в Шкіду, сламники зразу поставили все так, що решта шість шкетів боялися й дихнути без їхнього дозволу, а заїка Гога почав догідливо прислужувати новим верховодам.

Склад педагогів ще не підібрали. Вихованцям жилося вільно й весело.

День починався десь об одинадцятій годині ранку, коли розпатлана куховарка заносила в спальню вчорашній обід і чай.

Не встаючи з ліжка, бралися до їжі.

Горобець, потягуючись на ліжку, грізно покрикував тоненьким голосом на Гогу:

— Подай суп! Принести кашу!

Гога беззаперечно виконував накази, бігаючи по спальні, за що одержував милостиву нагороду — цигарку.

Їжі було багато, хоча в місті, за стінами школи, сиділи ще на картках з «восьмушками». Виходило так через те, що в дитбудинку було п'ятнадцять чоловік, а пайків одержували на сорок. Ось чому перші мешканці Шкіди могли жити сито і навіть розкішно.

Уроків у перші дні не було, тому вставали ліниво, годині о дванадцятій, потім зразу одягались і йшли з школи на вулицю.

Частина хлопців під проводом Гоги йшла «скнарити», збирати недокурки, друга частина просто гуляла по навколишніх вулицях, мимохідь заглядаючи й на базар, де, між іншим, тягнула з лотків, тільки-но заґавиться торговець, дрібні речі, як от ножі, ложки, книги, пиріжки, яблука тощо.

На обід Шкіда в повному складі збиралась у спальні і ждала, коли принесуть казани з супом та кашею. Їдальні ще не було, обідали там же, де й спали, зручно вмощуючись на ліжках.

Наситившись, вихованці ставали мляво-спокійні. Наче підсвинки, перекочувались вони на ліжках і вели ліниві розмови.

«Скнари» розбирали мерзлі «чинаші», ретельно відриваючи напір од тютюну й розподіляючи за сортами. Махорку клали до махорки, тютюн до тютюну. Потім цю сиру, промерзлу масу розкладали на папері й починали сушити.

Сушили після вечірнього чаю, коли наставали зимові сутінки, приходила прибиральниця і, грюкаючи кочергою та заслінками, затоплювала грубу.

Сіренький, тьмяний день минав нудно, і тому груба, яка раз у раз бризкала червоними іскрами і в якій стрибали веселі язички полум'я, завжди збирала круг себе всю школу. Посідавши в коло, дітлахи розповідали одне одному свої пригоди, і тут же на краєчку груби сушився тютюн — найдорожча валюта школи.

Сутінки, тепло, поліна, що догоряли в грубі, збуджували у дітей нові думки. Затихали. Кожен думав про своє. Тоді Горобець діставав свою балалайку і тоскним голосом затягував улюблену пісню:

Пісні ніхто не знав, але з чемності підспівували, поки Гога, хвацько труснувши чорною головою, не починав грати «Яблучко» на «зубарях».

«Зубарі», або «зубарики», були улюбленою музикою в Шкіді, і кожен новачок насамперед старанно й довго вивчав це складне мистецтво, щоб мати право брати участь у спільних концертах.

Для зубарів важливо було мати слух і добрі зуби, все інше приходило само собою. Техніка цього мистецтва була така. Грали на верхніх зубах, вистукуючи мотив нігтями чотирьох пальців, а іноді й восьми, коли зубарили зразу двома руками. Рот при цьому то відкривали широко, то майже зовсім закривали. Від того виходили звуки потрібної висоти. Специ в галузі зубарів сягали такої віртуозності, що могли без запинки заграти будь-який, навіть найскладніший мотив.

Таким віртуозом був Гога. Сам заїка, він не міг співати й цілком віддався зубарикам. Він був одночасно й диригентом, і солістом шкідського оркестру зубарів. Вишкіривши великі білі зуби, Гога мрійливо закидав голову і швидкими дрібними ударами починав вистукувати мелодію. Потім підхоплював увесь оркестр, усі стихали, було чути тільки відчайдушне тріскотіння зубариків.

Обличчя втрачали людський вираз, ставали якісь тупі ї зосереджені, очі затуманювались і світилися натхненням, властивим кожному музикантові. Грали, звісно, без нот, але з почуттям, запускаючи найкарколомніші варіації, і в творчому пориві не помічали, коли входив завідуючий. Це означало, що вже пора спати.

У перші дні штат Шкіди був страшенно великий. На вісім вихованців — вісім службовців, хоча між ними не було нікого зайвого. Один двірник, куховарка, прибиральниця, завшколою, помічниця зава і три вихователі.

Завшколою — сувора постать. Грізні брови, пенсне на довгому носі й волосся йоржиком. Початок педагогічної діяльності Віктора Миколайовича губився далеко в глибині часу. Про дні своєї молодості він завжди згадував і розповідав з любов'ю. Вихованці боялися його, але скоро вивчили й слабкі сторони. Він любив співати й слухати пісні. Часто, замкнувшись на другому поверсі в залі, він сідав до рояля й починав співати на всю школу «Стеньку Разіна» або «Дні нашого життя».