Юрій Аліков

Володимир Капустян

ГІНЦІ НЕПТУНА

Науково-фантастична повість

Переклад з російського рукопису Івана Дячка

Художнє оформлення Олексія Базилевича

Герой повести, ученый-биолог, исследует умственные способности дельфинов и делает удивительное открытие.

Величезний старовинний годинник зовсім не гармонував з умеблюванням конференц-зали Координаційної ради по вивченню Світового океану. Він височів від підлоги аж до стелі, як вежа, й на тлі сучасної обстановки був, безперечно, даниною старовині, перед якою, казали, ще й досі схилявся голова ради професор Дашкевич. А може, й ні. Може, господарники придбали той годинник і встановили саме проти крісла голови з наперед визначеною метою — щоб величезні бронзові стрілки, схожі на скіфські мечі, під час тривалих засідань нагадували йому про швидкоплинність часу. Жарт оцінили та незабаром і забули, бо наради, на жаль, не стали коротшими: важливих справ дедалі більшало.

Зараз годинник показував пів на десяту.

— Отже, товариші, останнє питання порядку денного, — оголосив голова, уважно оглядаючи з-під окулярів учених.

— Нарешті, — зітхнув хтось полегшено.

Втомлені обличчя, розслаблені пози людей свідчили, що рада вже засідала давно.

— Про роботу четвертої лабораторії, — вів далі голова.

— Це господарство Черненка? — почулося запитання.

— Черненка, — підтвердив голова. — Він, на жаль, не приїхав.

Відомий далеко за межами країни як учений-океанолог, професор Дашкевич довго не погоджувався очолити раду, поки його не переконали, що, крім нього, її очолити нікому, а без координації досліджень сучасна наука немислима — може статися так, що в двох сусідніх лабораторіях робитимуть те ж саме, а поверхом нижче відкриватимуть уже давно відкрите. Очоливши раду, професор Дашкевич з’ясував для себе одну, здавалося б, відому, але не до кінця осягнуту істину: координація на практиці часто повертається до високої науки своєю, так би мовити, земною гранню: відпущені на наукові пошуки кошти мають здатність, зовсім як за законом Ломоносова, збільшуючись в одному місці, в такій же кількості зменшуватися в іншому. І якщо, скажімо, рада посилить асигнування, щоб форсувати рішення проблеми А, то це відразу ж позначиться на фінансуванні лабораторій, які працюють над проблемою Б, чи інших відділів. Все це завдавало багато клопоту голові ради, оскільки в таких випадках саме йому доводилось ставити крапки над “і” і комусь говорити завжди неприємне “ні”. Людина доброї вдачі, він сумлінно виконував свої обов’язки, чуйно прислухаючись до думки колег і намагаючись вникнути в суть кожного питання. Але відчував, що це не завжди йому вдається, що іноді пливе за течією, яка, залежно від висловлювань членів ради то дивовижно звивалась, то несподівано повертала в протилежний бік. Одне слово, нелегка це була посада.

Професор Дашкевич, помовчавши, ще раз обвів поглядом присутніх і сказав:

— Є, товариші, така думка: напрямок роботи четвертої лабораторії вважати безперспективним. — Він нахилився над запискою, перегорнув кілька сторінок і, не підводячи голови, додав: — Які будуть міркування?

— Отже, бути чи не бути? — запитав один із членів ради.

— А яка в них тематика? — поцікавився кремезний чоловік з густою чуприною. — Нагадайте, будь ласка.

— Встановлення інтелектуального контакту людини з дельфіном.

— Пробачте. Інтелектуального контакту?.. — перепитав власник чорної чуприни. — Якщо Черненко хоче навчити дельфінів говорити людською мовою, то це настільки ж нерозумно, наскільки й безнадійно. Якщо ж він намагається розшифрувати “мову”, тобто звуки дельфінів, то що ж… Це, по-моєму, цікаво. Я навіть сказав би: дуже цікаво.

— Хтозна, хтозна, — зауважив учений, що сидів біля дверей. — Черненко прагне довести, що дельфін — розумна істота, свідома.

— Ого!.. — почулось багатозначне.

— Ідея дійсно безперспективна, — сказав білявий молодик з тоненькими рудими вусиками. — Черненко б’ється над проблемою шостий рік, а результатів ніяких. Гадаю, не буде їх і через шістдесят.

— А я з цим не згоден, товариші, — підвівся сивоголовий член ради з невеличкою клиноподібною борідкою. — Не згоден, — повторив він. — Років два тому ми слухали дуже цікаву доповідь Черненка. Він довів, що дельфін здатний без ніякої підготовки, з ходу виконувати складні, не відомі йому раніше операції, сприймаючи сигнали іншого, вже навченого дельфіна, тобто діяти за його командами чи порадами. Погодьтесь, колего, таке у світі тварин зустрічається не щодня.

— Але професор Маценко на тому ж засіданні дав цьому явищу досить просте пояснення: “секрет” в ехолокації. Другий дельфін сприймає відображені сигнали першого і повторює всі його рухи, — заперечив білявий молодик.

— Нічого подібного, — не погодився сивоголовий чоловік. — Професор Маценко лише висунув гіпотезу…

— Яка не спростована…

— Але ж і не доведена.

У залі стало тихо.

— Так уже повелося: доля кожної нової ідеї бути спершу єрессю, потім забобонами, — почувся голос якогось ученого.

І знову запала тривала мовчанка.

— На жаль, і в науці є багато способів марнувати час, — озвався чоловік, який до цього старанно чистив свою масивну люльку.

— Е ні, пробачте, Павле Петровичу, — раптом підвівся професор Данилевський — високий, ставний, повнотілий чоловік. Обличчя його дихало міцним здоров’ям і незворушною впевненістю. — Пробачте, колего, але я знаю Черненка досить добре, ще із студентської лави. Бути впертим Черненко може, але займатися марнотратством?.. Про-бач-те.

Сказавши останнє слово по складах, Данилевський швидко сів.

Крива, що вирішувала долю четвертої лабораторії, явно спрямовувалася в інший бік — від “острова безперспективності” до “оазису надії” — продовження досліджень із дельфінами.

Посипалися репліки:

— Чи не той це Черненко, що супроводжував минулого року делегацію кубинських океанологів?

— Він, він.

— Пригадую. Я вирішив тоді, що це перекладач. Чудово володіє іспанською мовою, навіть нашим друзям з Куби здалося, що він іспанець.

— Іспанець на прізвище Черненко? Ну, знаєте!..

— А може, він вивчив іспанську, гадаючи, що вона найближча до мови дельфінів, — пожартував Павло Петрович.

Голова ради постукав олівцем по столу.

— Давайте, товариші, по суті. Павле Петровичу, ви щось хотіли сказати? — звернувся до вченого.

— Так, хотів, — підвівся той, відклавши люльку.

Голова мовчки кивнув.

— Тут говорили: проблема так званого інтелектуального спілкування з дельфінами. Нема такої проблеми. Бо нема у дельфінів інтелекту, а отже, й мови, за допомогою якої ми оце зараз обговорюємо роботу лабораторії Черненка…

Учений, що виступав, переконаний технократ, автор багатьох цікавих інженерних рішень у галузі конструювання підводних апаратів, вважав Світовий океан невичерпною скарбницею, а все його багатство — живе і неживе — сировиною, до якої вже давно час дістатися людині. Коли при ньому йшлося про необхідність дбайливого ставлення до флори і фауни голубого континенту, він перемагав, як йому здавалося, своїх опонентів незаперечною тезою: зупинити прогрес неможливо. Хоче людство жити в достатку, йти вперед — отже, вимушене завойовувати океан. Чи легко це? Ні, не легко. Чи будуть жертви? Звичайно. Узбіччя магістрального шляху людства всіяне численними залишками знищених видів тварин. І ніякого лиха не скоїться, якщо планета позбудеться ще кількох видів. Нащадки навіть забудуть, що колись існували такі живі істоти. В усякому разі людство не загинуло від того, що знищило мамонта чи стеллерову корову. А якщо через кілька століть воно не одержуватиме необхідної кількості білків з придатних для обробітку земель, тоді… Ось про це не слід забувати. Океан! Лише океан спроможний прогодувати нестримно зростаючий рід людський. На нього всі надії.

— Так ось, — казав учений, рішуче розтинаючи долонею повітря, — ніхто не сперечається: дельфін справді розумна, — він зробив виразну паузу, — але тварина. І не більше. Як, скажімо, собака чи кінь. Можливо, що в якійсь мірі навіть набагато розумніша. Але “розумне” ще не значить “свідоме”. Ось у цьому й полягає та сама безодня, яка розділяє людину і тваринний світ. Елементарно.

— А може, цю безодню ми самі й утворили? — раптом почулося серед тиші.

Учений лишив репліку поза увагою.

— Я згоден, що дельфінів можна приручити, — незворушно провадив він далі. — Навіть одомашнити, і користь від цього буде величезна. Вони зможуть пасти косяки риб, заганяти їх у сіті, носити на собі прилади для розвідки океанського дна, бути зв’язківцями між підводними лабораторіями і сушею. Одне слово, дельфін може стати таким же помічником людини у морі, яким у свій час був собака на суші. Але намагатися посадити дельфінів за круглий стіл для інтелектуальної бесіди, скажімо, про перспективи використання морських багатств чи космічного простору?.. Намагатися шукати в них свідомість… Це, по-моєму, те ж саме, що шукати у Сахарі воду.

— До речі, її там уже знайшли, — тихо озвався молодий учений, поблискуючи скельцями окулярів. — Знайшли, — додав він. — Хоч і дуже глибоко під піском.

— Товариші, — раптом підвівся низенький міцний чоловічок, який досі весь час сидів мовчки. — На мою думку, питання вичерпане. Ми всі переконані, що черненківська теорія “молодших братів по розуму” не витримує жодної критики. Це ясно, як білий день…

— Ясно, але не зовсім, — заперечив молодий учений. — У словах можна втопити будь-яку істину, а вчорашній день завжди ясніший завтрашнього. Та науки без ризикування, без фантазії не буває. Це повітря, яким вона дихає.