Ярослав Дашкевич
Подзвінне операції «Вісла»
Ярослав Дашкевич, вчений, диссидент
28 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського розпочали виселення українського населення з західних окраїн українських етнічних земель, що в кінцевій фазі Другої Світової війни опинилися в межах Польщі. Це виселення отримало військову назву операції «Вісла». Операція тягнулася кілька місяців і, практично, закінчилася в жовтні 1947 р. Проводилася вона з великими знущаннями над українцями і з особливою брутальністю. Було депортовано на захід і північ Польщі близько 150 тисяч осіб, одночасно арештовано і ув’язнено у післягітлерівському таборі Явожно, а також просто вбито кілька тисяч українців (у Явожно опинилися 3873 в’язні). Українців виселяли з Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств і розпорошено розселювали на понімецьких землях — в Ольштинському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зєльоноґурському і Ґданському воєводствах. За повернення в рідні місця арештовували.
Ця етнічна чистка проводилася під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією, кількісний склад якої налічував тоді на даному терені близько 1400 бійців. Депортація мала знешкодити, нібито, допомогу, яку українське населення давало повстанцям. Така арґументація з військової точки зору не витримує критики. Бо невже замість бойових дій проти нечисленних сил українського збройного опору треба було застосовувати виселення 100 разів більшої кількости мирного цивільного населення? Безпосереднім поштовхом до проведення операції «Вісла» стало вбивство повстанцями 28 березня 1947 р. заступника міністра національної оборони Польщі ґенерала Кароля Свєрчевського, справжні обставини смерти якого досі дуже незрозумілі.
Депортація в рамках операції «Вісла» була насправді другим виселенням українців з тих українських земель, що опинилися під владою комуністичної Польщі. Перша депортація, яка офіційно мала виглядати як добровільне переселення українців з Польщі в Україну, відбувалася від вересня 1944 до початку серпня 1946 рр. Добровільними — і то частково — були ці заходи лише протягом першого року; пізніше відбулася примусова депортація типу недалекої вже в часі «Вісли». З Польщі тоді усунули 482 тис. осіб. Українську етнічну територію в Польщі було зліквідовано, українські землі загарбано. «Українське питання» в Польщі було, як здавалося, остаточно вирішене методами тоталітарного терору.
Польська пропаґандивна машина, заідеологізоване стереотипне мислення, ксенофобне антиукраїнське виховання суспільства вплинули на польську історіографію цього питання. Зрештою, польська історіографія — і та серйозна, і та публіцистично нібито патріотична — в свою чергу також впливали саме на такий, а не інший стан панівної громадської думки. Я намагався кинути сучасний погляд на події, які відбулися 50 років тому. Щоб уникнути звинувачення в упередженості, я старався розглянути деякі аспекти історичних проблем минулого на ширшому тлі явищ всесвітньої історії, бо українська нація не була єдиною, що вела боротьбу за своє визволення, і не була єдиною, з якою розправлялися «вогнем і мечем». В основу викладу покладено мої виступи під час круглого столу польських і українських істориків, який відбувся 4 квітня 1997 р. у Кракові на німецько-польсько-українському форумі «До 50-річчя операції „Вісла“. Від важкої історії до відвертого обміну молоддю»; доповідь на конференції «Депортації українців та поляків: кінець 1939-початок 50-х років. (До 50-річчя операції „Вісла“)» у Львові 15 травня 1997р. та на «круглому столі», організованому підчас цієї ж конференції 16 травня.
Так чи інакше, об’єктивна історична правда полягає в тому, що Польща, яка протягом століть була окупантом в Україні, здійснила багато злочинів супроти української нації. Найсвіжішою ланкою в довгому ланцюгу злочинів стали депортації українців із західних окраїн українських земель у 1944-1947рр. Останнім акордом була операція «Вісла» — остаточна ліквідація основної частини української етнічної території (крім Підляшшя). Було здійснено акт брутального етноциду. Ці події вимазати з історії українського народу неможливо.
Історики вже мають у своєму розпорядженні видані фахово збірники історичних джерел, які дають правдиву картину подій і є критерієм для перевірки висновків історіографії. Це такі видання як:
1. Akcja «Wisla».Dokumenty.-Opracowal Eugeniusz Misilo. (Операція «Вісла». Документи. Підготував Євген Місіло.) — Варшава, 1993. — 524 с. Готується український переклад цієї збірки, а також друге доповнене видання польською мовою. До речі, історика Є.Місіла, наукового співробітника Інституту Історії Польської Академії Наук, після публікації збірки звільнили з роботи, він досі безробітний.
2. Repatriacja czy depоrtacja. Przesiedlenie Ukraincow z Polski do USSR 1944–1946.Dokumenty 1944–1945. Pod redakcja Eugeniusza Misily. (Репатріація чи депортація. Переселення українців з Польщі до УРСР 1944–1946). — Том 1. Документи. — За ред. Євгена Місіла.) — Варшава, 1996. — 336 с.
3. Депортації. Західні землі України кінця 30-х — початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. — Ред. Юрій Сливка. — Т.1(1939-45 рр.). — Львів, 1996 — 752с.
Місце операції «Вісла» в політиці Польщі щодо українців.
Виникає питання, чи була операція «Вісла» якимсь відокремленим, може, одіозним фактом в історії польсько-українських стосунків у ХХ ст., чи, може, лише однією ланкою в політичній тенденції, що існувала, панувала, проводилася в життя, для прикладу, від другого десятиріччя ХХ ст.
Слід відверто сказати, що польсько-українські відносини принаймні від XVI ст. — якщо не від XIII ст. або і раніше — були погані і періодично вели до загострень: воєнних сутичок чи українських повстань проти польського панування. Таке загострення панувало також в період Австро-Угорської імперії (бо поляки посідали панівні позиції в Галичині — й використовували їх для національного гноблення). Польська сторона розгромила 1919 р. незалежну Західно-Українську Народну Республіку, а щодо Східної Галичини, заселеної переважно українцями, не виконала ухвали Ради послів 1923 р., що забезпечувала — формально — Східній Галичині статус автономного краю. Не має сенсу розгортати історію польсько-українських стосунків 20-30-х рр., але можна подати кілька штрихів: дві пацифікації українських сіл (тобто застосування принципу колективної відповідальности), поступова ліквідація українських шкіл, недопущення до утворення українського університету, ізоляція і переслідування українського руху на Волині, насильницька латинізація (на практиці — полонізація) і руйнування церков Холмщини, концентраційний табір у Березі Картузькій, в якому ув’язнювали без судового вироку і т. д., і т. д. Висновок зводиться до того, що Польща до 1939 р. не була державою, що визнавала дух і букву закону та міжнародні зобов’язання, а державна національна політика вела не до злагіднення відносин між панівною та непанівними націями, а, навпаки, до їх загострення. У середовищі польської націонал-демократії (ендеки) дійшло, ще до 1939 р., до підготовки планів виселення і розселення українців (їх було понад 5 млн.) у Західній Польщі. Ці ідеї відбилися в таємній постанові Ради міністрів Польщі з березня 1939 р., що зводилася до поступового витіснення українців з їхніх етнічних земель. Відносини між поляками та українцями на західноукраїнських землях 1939 р. виявилися загостреними до краю.
Переходячи до операції «Вісла», треба сказати, що вона стала цілком логічною ланкою — а не яким екстраординарним виявом — польської національної політики, в якій аґресивною стороною була польська. Тим більше, що політика етнічних чисток у ХХ ст. взагалі застосовувалася тоталітарними режимами дуже широко. Є ще другий висновок. Протягом останніх років велися досить інтенсивні пошуки документальних даних про те, що, мовляв, команда здійснити операцію «Вісла» була дана з Москви. Поки-що жодних переконливих доказів цього не знайдено. Немає наказу, розпорядження чи іншого документу з Москви до Варшави про проведення операції такого типу, скерованої проти українського цивільного населення. Тому фантастичними, позбавленими джерельної бази, виглядають твердження, що Польщу нібито примусили (хто? де? коли?) провести операцію «Вісла». Історія польсько-українських відносин у ХХ ст. говорить про те, що капітал ненависти з обох боків зібрався дуже великий і окремої команди з Москви не було потрібно. Вистачало команди з Варшави. Не підлягає, однак, сумніву і те, що Москва — чи підпорядкований їй повністю Київ — не висловлювали жодних протестів проти операції «Вісла», яка цілком відповідала широко застосованій Росією політиці етнічних чисток. З іншого боку, відомо, що, наприклад, під час переселення української людности (значною мірою насильницького) з території Польщі на територію України, ініціатива різних заходів виходила переважно з польського боку(про що свідчать документи, які зберігаються в Києві, у Центральному Державному Архіві вищих органів державної влади й управління України — документи років три тому знову засекречені).
Етнічні чистки ХХ ст. та місце серед них операції «Вісла»
Етнічні чистки ХХ ст. мали різні види та різні нюанси, але, в основному, вони відбувалися за двома сценаріями: екстермінація (різня, масовий етноцид, здійснений іншими методами, наприклад за допомогою голодомору) і депортація. Екстермінація широко застосовувалася починаючи з другого десятиріччя ХХ ст.: масова різня вірменів у деспотичній Туреччині 1915–1916 рр.; голодомор українців 1932–1933 та 1946–1947 рр., заініційований комуністичною Москвою; голокост євреїв у першій половині 40-х рр., здійснений гітлерівською Німеччиною. Етнічні чистки екстермінаційного типу здійснювалися, правда, у набагато менших масштабах, також на території Югославії під час Другої Світової війни і там же в останні роки.
