Євген Гуцало

МЕНТАЛЬНІСТЬ ОРДИ

БУСЛАЄВЩИНА,

або ж не вздовж, а впоперек каменя…

I

Вийшов і надісланий передплатникам № 6 журналу «Новый мир» за 1994 р. Я з давніх пір читав і читаю це, (не повертається язик сказати — «русскоязычное») видання. У свіжому, червневому числі знайшов статтю академіка Д. С. Лихачова «Нельзя уйти от самих себя… (Историческое самосознание и культура России)». Згоджуюся з тезою, винесеною в заголовок, як і з гіркою необхідністю трьох — наче три камені на шиї — крапок; за всім цим не просто констатація, а й відчуття приреченості. Здавалося б, безвихідної приреченості, та коли дочитуєш статтю, то бачиш, ще це начебто не зовсім так, і добре, що не зовсім, точніше, повинно б бути добре для всіх — і для правих, і для винуватих.

Звичайно, статтю написано з позицій російського патріота-інтелігента («Я не проповедую национализм, хотя й пишу с искренней болью по родной для меня и любимой России"), і дивно було б стосовно відомого академіка, якби статтю було написано з якихось інших позицій. Уся глобальна концепція статті, широкий спектр її суджень — це намагання проаналізувати феномен Росії протягом її історії, осмислюючи її нинішнє становище, думаючи й дбаючи про її становище завтра. Не вдаватимусь до специфіки всього спектру цих спостережень і суджень, до їхньої об'єктивності, на жаль.

Сізіфова це праця, камінь скочувався й скочується. Але є один аспект у статті, на цьому аспекті хотілося б зупинитися й наголосити, бо ж думалося над цим і раніше.

Хоч би як вірив академік Д. С. Лихачов у те, що він не проповідує націоналізм, та варто прочитати бодай одну таку його фразу, як «Притягательные силы к другим народам, особенно слабым, малочисленным, помогли России сохранить на своих пространствах около двухсот народов. Согласитесь, это немало», — щоб переконатися, що таки проповідує націоналізм, і що його форми захисту націоналізму дещо відмінні від форм захисту націоналізму, скажімо, в генерала Лебедя чи нардепа Жириновського, в котрого, як відомо з його заяви, «мать — русская, отец — юрист».

Заносить, заносить мене від обраного аспекту, але в тому, що — заносить, мабуть, є своя логіка.

Осудивши профанів і дилетантів, які некомпетентно й упереджено судять про Росію, автор «Нового мира» заявляє:

«Я просто за нормальный взгляд на Россию в масштабах ее истории. Читатель, думается, в конце концов поймет, в чем суть такого «нормального взгляда», в каких чертах национального русского характера скрыты истинные причини нашей нынешней трагической ситуации».

Отже, обраний мною аспект розмови — саме російський національний характер, причім не весь характер у всіх його виявах, а лише один нюанс характеру, але, на мою думку, такий нюанс, який є далеко не вбогим Івашком чи безрідним Петрушкою поміж інших нюансів і, можливо, саме він незмінне генеральний заводіяка менструального заквасу, згубний змій-спокусник, який водночас і кондове творяще начало. Що ж це за змій-спокусник?

II

Доля окремої людини мало чим відрізняється від долі окремого народу, а доля окремого народу мало чим відрізняється від долі окремої людини, і взаємозалежність тут є завжди, а не в якусь тільки епоху, чи тільки в силу певних обставин. Окремий представник етносу наділений вдачею, якою наділені всі інші індивідуальні представники цього етносу, а в своїй сукупності вони й творять вдачу етносу, що передається з віку в вік, з покоління в покоління з фатальною закодованістю. Національний характер, або, як ми тепер стали говорити, менталітет. У глибинах національного характеру, себто в глибинах менталітету, — коріння й причини саме такої, а не iншої, історичної долі народу, характеру його державності, майбутнього його держави, а також стосунків з іншими етносами, іншими державами. У зв'язку з цим цікаво й повчально крізь призму національного характеру поглянути на історію будь-якого народу, і народ український чи народ російський, яким роковано бути народами-сусідами, тут зовсім не є винятком.

Академік Д. Лихачов у статті «Нельзя уйти от самих себя…» цілком справедливо, — цитую вибірково — зазначає: «Никакой особой миссии у России нет и не было. Судьба нации принципиально не отличается от судьбы человека… И не надо ни на кого сваливать вину за свою «несчастность» — ни на коварных соседей или завоевателей, ни на случайности, ибо и случайности далеко не случайны, но не потому, что существует какая-то «судьба», рок или миссия, а в силу того, что у случайностей есть конкретные причины… Одна из основных причин многих случайностей — национальный характер русских…. Широк, очень широк русский человек — я бы сузил его заявляет Иван Карамазов у Достоевского… Центристские позиции тяжелы, а то и просто невыносимы для русского человека… вера в свою предназначенность… Стремление уйти от государственной «опеки» навстречу опасностям в степи или в леса, в Сибирь, искать счастливого Беловодья и в этих поисках угодить на Аляску, даже переселиться в Японию». І т. д.

III

Ще з дитячих літ відомі рядки про Іллю Муромця та Солов'я-Розбійника.

А то свищет Соловей да по-соловьему, Он кричит злодей-разбойник по-звериному, И от его ли-то от посвисту соловьего, И от его ли-то от покрику звериного, То все травушки муравы уплетаются, Все лазоревы цветочки осыпаются.

Ну, це Соловей-Розбійник, це його молодецтво, так буйствувати йому велено. А ось билина «Сорок калик со каликою», тут — «калика со каликою» з монастиря в Боголюбово йдуть до Єрусалиму святій святині помолитися, в дорозі вони стрілися з великим князем київським Володимиром — і:

Клюки-посохи в землю потыкали, А и сумочки исповесили; Скричат калики зычным голосом: Дрогнет матушка сыра земля, С дерев вершини попадали, Под князем конь окорачился, А богатыри с коней попадали.

Правда ж, вражаючий вияв молодецтва не якогось там Солов'я-Розбійника, а «сорока калик со каликою», які йдуть «Господню Гробу приложитися, во Ердань реке искупатися, нетленною ризой утеретися»? З усього видно, яка це смиренна та богобоязлива публіка, як-то для душевного очищення їй прагнеться в Єрусалим. Чи не такого самого молодецького заквасу і Васька Буслаєв, який теж іде до Єрусалиму і щиро зізнається: «А мое-то ведь гулянье неохотное». Я чомусь певен, що всі вони з тієї самої «хороброї дружини», якій і Соловей-Розбійник не чужий, теж — плоть від плоті, хай він чи поганин, чи ідолище, бо хіба той поганин, він же автоматично й ідолище, також не доклав своїх зусиль до творення тієї унікальної плоті й тієї унікальної кості, що згодом начебто остаточно й стали єдиним російським народом — тим, виявляється, не таким уже в нинішніх умовах СНД і єдиним та неділимим народом, у нутрі якого дедалі виразнішає тенденція до свідомого виокремлення й поганина, й ідолища.

IV

Фольклор, билини — таки дзеркало. Й дзеркало не таке просте, що в ньому можна побачити тільки минуле, а значно складніше — в ньому можна побачити своє сьогоднішнє. А також — і своє завтрашнє, себто майбутнє.

Думку про таке чародійне дзеркало (яйце-райце! футурологія-голографія!) викликає билина «Илья Муромец и голи кабацкие». Не впевнений, що хтось із дослідників фольклору чи політиків учорашнього-сьогоднішнього дня може похвалитися паралеллю між Іллею Муромцем і Леніним, а я от хочу похвалитися сміливістю такої ретроспективної аналогії, вважаючи, в силу рутинної інерції, Іллю Муромця ленінцем-предтечею, як самого Леніна таки вірним і послідовним муромцем, і якщо вже — Ілліч, то чи Ілліч не від Іллі Муромця?!

Висновки грунтуються ось на чому. Хоч і де вештався богатир у чистому полі, та дістався стольного Києва. Тут захотів похмелитися, а що його мошна спорожніла, то попросив «три бочки сороковые зелена вина безденежно». «Чумаки целовальники» йому відмовили, обізвавши старим собакою. Що ж чинить предтеча ленінізму?

Да не много-то Илья у них спрашивал, Да не много с ними разговаривал. Приходил он ко подвалу кабачному, Он пинал правой ногой во двери подвальны, Брал он бочку сороковую под пазуху, Да другую брал под другую, Третью бочку он ногой катил. Выходил Илья да на зеленый луг, Закричал он во всю голову человечию, Во всю силу свою богатырскую, Он зычным громким голосом: «Ай вы братцы мои пьяницы, Да вы голи кабацкие, Кабацкие голи, мужички деревенские! Вы пожалуйте ко мне на зеленый луг, Да вы пейте у меня зелена вина до пьяна, Вы молите Бога за старого»

Звичайно, «голи кабацкие» відгукнулися, не відмовилися (як і новгородці не відмовилися на клич Васьки Буслаєва «пить и есть из готового»), — як і не відмовилися на клич муромця Ілліча, кинувшись із сокирою на рідну матушку Росію й на неньку Україну, бо ж, бачте, без пограбування українських багатств — вугілля, руди, хліба, російська революція загинула б, і справді — загинула б, а так он на скільки розтягнулася її агонія, що й досі краю не видно.

V

Цей, билинної слави і билинної невмирущості Васька Буслаєвич

Со пьяницы, с безумицы, С веселими, удалыми добрыми молодцы До-пьяна уж стал напиватися, — А и ходя в городе уродует: Которого возьмет он за руку, Из плеча тому руку выдернет; Которого заденет за ногу,